У межиріччі Тигру і Євфрату

Чорнява жінка за гончарним кругом

Смагляві пальці склала, наче дуги,

І виліпила сонця теплу арку.

 

На сходинках підніжжя Зиккурату

Слухняні пальці витискали смуги.

В життя своїм ні радості, ні туги

Поки що не судилось їм спізнати.

 

Ще жінка та не знала про нащадків,

Які творіння древні не забудуть.

Вона не знала, що в музеях будуть

Історію Шумерії вивчати…

 

Та й звідкіля могла вона те знати,

За колесо сідаючи лиш вдруге?!

І пальцями видавлюючи смуги

Десь в межиріччі Тигру і Євфрату…

 

***

Вночі йшов дощ – як військо їжаків.

Чіплявся лапками за вибоїни бруку.

Схотілось взяти їжака у руки

Й до лісу йти, де він ще вчора жив.

Де вчора бавився, де всі його думки

Зеленим листом вкриті на канапі…

В моїх руках – колючі теплі лапи…

Та це – лиш дощ і сон про їжаків…

***

Слухала вчора скарги природи по радіо:

до каштану у гості боїться заходити дощ.

Ворушився чийсь день без смаку у любов превдягнений

на розбитій бруківці у голосі стишенім площ.

 

А сьогодні – мовчить, загляда в мої вікна украдливо

і жбурляє каштани. Сьогодні – холодна війна.

Знову слухаю сповідь про завтра по радіо,

поки дощ рикошетом збиває чужі імена.

 

***

Великдень. Вірші Стуса і вино…

А може – кров з прозорого зап´ястя.

Знімає ніч червоне доміно

І неба скальпель розтає в багатті.

 

Такої миті кривда і добро

Єднають світ у плетивах дороги.

І наших крил збезкрилення фантом

Шукає путь до визволення вбогу.

 

Скупиться голос на чужі псалми

І біль болить невиболеним болем.

Великдень. Вірші Стуса і вино…

І стогін неба в золоті червонім…

***

Нашим ангелам сняться леви

В зоопарку…

В.Биньо

Розкороновані дерева сплять,

усі вони – безгриві левенята…

У тлінні одиноких ліхтарів

остання позолота щемним альтом

Впивається у спини водіїв:

«Візьми мене, впусти мене до хати…»

Але автівки в відповідь мовчать.

Розкороновані проспекти сплять…

Листоволосі неслухи-хлоп’ята

вже не збирають облетілих днів в години свята.

Коли милує нас осінній див –

дерева лиш готуються вмирати

Розкороновані проспекти ждуть

осінньої безжалісної страти…

***

Я – свобода…

Ми схрестили мечі замість рук.

Зацвіли відьмотрави

В безлюдному дикому полі.

Сонце медом не зійде. Лиш крук

Обірве голос твій в надвечір’ї.

Я піду і занурюсь в мовчання

Пожовклих світлин.

Я збираю каштани під осінь

У свої ще дитячі і теплі, як червень, долоні.

Білий янгол на твому плечі

Він – мовчить, він – замовк, він – безмовний.

І чотири кути. І чотири мечі.

Зацвіли відьмотрави в безлюдному дикому полі.

Я – мовчання твоє.

Я – поразка твоя.

Я – свобода…

 

***

Цей чоловік у чорному пальто

Мою печаль заціловує, мов руку.

Розгублена, оплакана, закута

Я – скорена, а значить я – ніхто

Для чоловіка в чорному пальто.

Однолітки журби моїх і муки

Безслідно йдуть…Позеленілі звуки

Вогнів останніх мертвого депо…

На честь того, хто в чорному пальто…

Ім’я моє, як попіл, сірим бруком

Шукатимуть чиїсь ще теплі руки,

Щоб стиснути в кулак земне плато,

Неначе відсіч чорному пальто.

***

Дивився в дзеркало похнюплений рояль:

Йому не сняться руки піаніста.

Лиш хусточка із білого батисту…

Ключем скрипічним мій згинала жаль…

 

Дивився в дзеркало похнюплений рояль.

Він вже не знав, чи може говорити.

І думав, що напевно, оглушити

Його зуміла оплесків вуаль…

 

Дивився в дзеркало похнюплений рояль

Дивились в дзеркало важкі червоні квіти

Рояль подумав: «Знать, судилось жити –

Перед концертом оживає зал».

 

Дивився в дзеркало похнюплений рояль

Більш не шукав самотності причину.

Рояль не знав, що квіти для людини,

Яка вже тут не гратиме.. На жаль…

***

Місто в жалобі

Кам’яниці потупили очі свої у морок…

Мої руки тремтять, як торкаюсь чола твого, місто.

Ти сьогодні мовчиш божевільно й безболісно гордо.

Ти в безсонні живеш не один уже день по неділі…

Укриваючи голість каштанів у скверах спітнілих.

Ти, як завше, мовчиш. Ти сьогодні в жалобі, о місто.

І крізь тебе звивається траурна стрічка котів.

Ти сьогодні мовчиш. Не вчувається крок перехожих,

Лиш стікає вода нерозталим обличчям крізь пальці.

Лиш овал кам’яниць, що здригаються, ніби у спазмі.

Одягаю вуаль. Ми в жалобі обоє. Ми схожі.

Ти смиренно мовчиш. Ти, о місто прадавнє Даждьбоже…

Кам’яниці потупили очі свої у морок…

***

Мені твій світ – як безлічі пустель…

З моїх шпалер злітають в небо звуки.

Душа воліє соняшником бути –

І я вдягаю жовту акварель

І вся тремчу в передчутті розпуки.

Мені твій світ – як безлічі пустель:

Згоріти, воскреситись і забути

І, причастившись прозеленню рути,

Усі слова розвіяти між скель…

Бо все одно, чи можна осягнути

Мені твій світ… Як безлічі пустель?!

***

На площі Капітолію знову ранок.

Зустрічаю сонце, яке, мабуть теж створив Мікеланджело.

І хай не всю його сферу, а лиш промінчик,

Але він зріс із долоні генія,

Щоб собор святого Петра

Пишнявів у залпах осяяння.

На площі Капітолію знову ранок.

І вулиці пахнуть ще свіжим мармуром й глиною…

І вулиці пахнуть рожевим маслом натурщиці…

***

Є дощі, що йдуть не день чи два,

а кілометри таких пусток,

що називаються днями без тебе.

***

Старий рибалка над прірвою в передсвітанні

Кремезним вудлищем не відомо для чого й для кого

Твою душу, спустошену тишею, виловить іще теплою…

А може навіть іще й гарячою,

Готовою до перевтілень у воду, землю, вогонь, повітря,

Або навіть і в дерево,

Що його при житті сокира руками твоїми невтримана вдарила…

Він один твою душу врятує від неї самої

Він сховає її там, де ніхто не помітить –

Десь у найбільш велелюдному місці…

Він… старий рибалка з кремезним вудлищем

Над прірвою в передсвітанні…

***

Мовчать жоржини болем янтаря.

В руках безтілих жінки в переході.

І вишита сорочка знов у моді –

Любові просить наче подання.

 

Підземних колій світ замкне у коло.

І наш вагон приречено умчить.

Ми сотні раз знесилені і кволі

Наздоганяєм дня пожовклу мить.

 

Ми сотні раз…І лиш жоржини плачуть

Що день – то наново по колу мусиш мчать.

О Києве, ти побажай удачі

Підземних колій коло розірвать…

***

***

Скляніють зіниці знещирених усмішок друзів.

Їх пригорщі гордо важніють під брязкіт монет.

В час срібла і злота ганебно дешевшають музи

І честь, як кришталь, розбивається зрадами вщент…

Скляні ж бо повіки знежирених усмішок друзів.

А ти все шукаєш у натовпі їх силует,

А ти все ще мариш потиснути руку в напрузі…

І бачиш вогонь в дотліванні хвостатих комет…

В час срібла і злота – коли тебе зрадили друзі.

***

Я лишаю себе в кабінетах цього збанкрутілого вірою світу.

Поки ти молодий – ти не вмієш інакше вмирати.

І байдуже, що світ – і не прагнув тебе упіймати.

Головне, що ти віриш в свою нелегку непомітність.

 

Я лишаю себе у неспішно зажурених вікнах.

У хрустіннях не першого, і не останнього точно вже снігу.

В безголосих мовчаннях без докору, помсти чи гніву.

У жилавих руках, що вас смикають браво за нитку.

 

Я лишаю себе в шарудіннях папірусів древніх.

Час – дрібниці, а шашіль з’їдає усе без аскоми.

Я ж – нарешті збагнула: у світі усе випадково…

І ловити когось – так невдячно, і зрештою – просто даремно.

Особливо, коли ти не впав, а, нарешті, спромігся злетіти!

***

Рецепт щастя

Поливай кактус чаєм –

Може стане не таким колючим…

Годуй кактус печивом зі смаком тропіків –

Може в зелених суглобах йому не щемітиме ностальгія.

Звертайся до нього на ймення –

І він пізнає тебе за голосом…

Повір у те, що він – значно більше, ніж кактус…

І може, він забуде, що ти – людина.

***

Ходімте будувати вітряки

У цьому місті вимерли поети.

Скляніють тільки кволі силуети

І, мов скелети, падають рядки…

Спішімо будувати вітряки!

І хай сміються з нас – Ми навпаки…

Горітимемо дужче… Ми ж – поети…

До біса зашкарублі трафарети!

Цей світ на відстані прозорої руки…

І в місті цьому, якщо є поети –

Ходімте будувати вітряки!

***

Червона шапочка

О шостій ранку

На мікрохвилях китайської пічки

Розігріває вчорашні хотдоги

І шукає водійське посвідчення…

Їй не треба ходити до школи пішки –

Їй взагалі не потрібно ходити до школи,

І хотдоги вона не нестиме старенькій бабусі….

Принаймні сьогодні…

І цей світ їй давно усе менше нагадує казку,

Бо коли ти заснеш,

Вона мусить іти,

Щоб всю ніч полювати на вовка…

Вона мусить казати неправду,

Аби ти так солодко спав

І не думав про те,

Що Червона шапочка –

Насправді не така й червона…

***

Солодка осінь – вона не така й солодка.

Хоча й відкричала усім молодятам «гірко».

Разом із небом у синіх,як небо, колготах

Минає те,про що думав ти тільки…

Солодка осінь – вона не така й солодка…

 

Вона нявчить, ніби запис старої платівки

У час, як з дерев опускалися вижовклі ноти –

Учора твій кіт попав під колеса п’ятірки…

Солодка осінь – повір, не така й солодка…

***

Б.Чичибабіну

Я вертаюсь назавжди. І більше не буде повернень.

І не буде прощань. Від учора – нема з ким прощатись.

Мій упертий Гермес повернув в інший бік коліщата,

Залишивши позаду усі береги безіменні.

 

Я давно вже не той, що не знав ні падіння, ні злету.

Не пізнавши печаль, ми, зустрівшись, не взнаємо щастя.

Я печалі свої всі залишу премудрим нащадкам,

Щоб вернувшись в свій край – назавжди народитись п о е т о м…

***

***

У колгоспні садки осінь приходить із маніфестами звільнення:

Обважнілим плодами, їм ніколи не зрозуміти кленів,

Які щороку віддають усе своє листя, як требу, солоним вогнищам…

І чекають в особі кожного другого двірника потенційного шамана…

Але, попри це, нічим, окрім злота, не родять…

 

Та сьогодні осінь давно перестала бути радянською…

Тому – жодних коментарів, обіцянок чи рекреацій.

І кожному з нас – тільки по його вірі…

Але знову так само (!) садки обважніли плодами…

Тільки клени, на диво усім, вродили …

Такими ж пухнастими, як сонця,

І такими ж жовтогарячими, як осінь … рудими котами…

 

***

У царстві голих королів

Блиск від корон закрив повіки.

І ми, засліплені й безликі,

Про хліб забувши, прагнем див…

 

У царстві голих королів

Тих, що в коронах – забагато.

Тому щодня там править свято

Для тих, хто їм піддатись вмів…

 

У царстві голих королів

Корони падають поволі.

А хлопчики – занадто кволі,

Аби сказати: «Голий він!»…

 

У царстві голих королів

Нема ні істини, ні правди.

Лише покори чемні карби

В мого народу на чолі…

***
пам´яті тих, хто того дня так і не вийшов …

Протягом дня

протяги

снують,

штовхають,

перекидають

десь там під землею давно вже безсонного міста

потяги…

 

ОбразИ чи…

обрАзи

пам´ять дитини

маленьким пальчиком

звільняє від себе через полотна на склі вагону

втрачені…

 

Йому б орден…

чи ордер (!)

дати,

вручити…

й не розгадати,

звідки дитина знала про тих, що, сівши в метро, не хтіли

л і т а т и …

 

 

 

 

читати