Завантажити

у найризикованішу мандрівку, що мала тривати якусь мить, а живе в моїй свідомості досі. Пам’ятаю, згадав тоді: досі лише раз чи двічі бачив Миколу Степановича на регіональній нараді молодих письменників в Ужгороді, куди мене шалено не хотіло відпускати місцеве літначальство, мотивуючи тим, що Київ не затвердив моєї кандидатури. Та оскільки зібрання відбувалося в Ужгороді, хтось порадив мені таки поїхати, щоби з’ясувати, хто це там, у столиці, був проти мене. Ситуація розвиднилася миттєво. Виявляється, то не столиця, а провінція була проти мене, відправивши замість мене іншого літератора, «творчий шлях» якого тією ж нарадою, здається, й завершився. А Вінграновський неждано і стрімко, як потяг у тунелі, зайшов на одне із засідань, де ми читали млявенькі, перепуджені «вершики», послухав із двадцять-тридцять хвилин, розчаровано похитав головою і пішов з тієї наради назавжди...
Я ледве доніс важкі, мов олов’яні, ноги до переднього сидіння, де височів, як Бог, Микола Степанович, лизнув шорстким язиком зашиті дратвою губи, та заговорити не зміг.
—?О, Мирославе, сідайте, прошу вас. А що у вас там під пахвою?
—?Та як вам сказати, Миколо Степановичу, незручно ж якось...
—?Та чого ж незручно. Кажіть уже, як є! — твердо і навіть занадто лунко промовив він, аж здалося, що ці слова почув увесь автобус, а мені стало ще мулькіше.
—?«Ліків» у нас із Римаруком трохи з ночі залишилося, то якби ви... то, то, то, будь ласка... — «затотокав», мов шевським клевчиком.
—?Мирославе, це вєліколєпно. — Він вимовив слово це саме так. Бо воно, як з’ясується згодом, було одним із його улюблених. До привілейованих слів Вінграновський мав особливий смак і ставлення. — Але ж якби до ваших «ліків», як ви сказали, та ще чогось смачненького закусити, оце було б іще вєліколєпніше.
Не довго думаючи, зриваюся на вже геть легкі, мов качині пір’їни, ноги і ледь не на весь автобус баском прохаю, хто на що багатий... Через хвилю перед нами виростають і пиріжечки, й канапки, й тістечка. Хтось не пошкодував навіть сала й риби копченої. «Ну, до Києва нам цього вистачить, а там ще чогось настараємо», — розтепліло і дружелюбно промовляє Микола Степанович, ніби ми знайомі з ним кілька років. Його обличчя геть розвидняється, і мені здається, що це треба бути останнім вар’ятом, аби боятися підійти до такої людини. Досі мені не таланило так легко і просто сходитися зі знаменитостями та ще й чаркуватися прямо в автобусі на передньому сидінні. Навіть не чув, що там нашіптував той, хто сидів позаду нас, не бачив і здивоване обличчя Римарука (він таки не сподівався на наше швидке порозуміння), бо якось усе зблякло, втратило життєву принадність, відколи почув оте «вєліколєпно». Як глибоко може западати в душу цей голос, як уміє він перевертати в тобі усе вверх дном. Зникла не така вже й довга дорога з Чернігова до Києва. Я нічого не бачив за вікном, здається, моросив майже літній дощик, вабив чистотою і свіжістю, але з очей мого сусіда вихоплювалося таке зірке сяйво, яке заливало все навкруги. Він статечно розповідав, як часто їздить цією ж дорогою на Довженкову Десну, які там луги і луки, яке роздолля панує там, як шелестить хвилею шовкова ріка. Я легко все це уявляв і відчував, бо ж народився й виріс на ріці, трохи іншій, ніж Десна, — на Пруті, гірському, рвучкому, швидкоплинному. Та оскільки до Чернігова ми пливли теплоходом Десною, то й тут відчувалася співзвучність слова й реальної картини. Бо водночас у ньому жили і письменник, і кінорежисер.
Микола Степанович був блискучим оповідачем, усе миттєво оживало порівняннями, метафорою в його слові, западало так глибоко в душу, що потім ще довго відлунювало й ментрожило душу й уяву. Незчулися, як дісталися до Києва. Столиця одразу притлумила всі враження від чарівного мальовничого Седніва, де посеред луків на півсвіту височіє могутній дуб Тараса Шевченка, безпритульного Батурина, куди напросився поїхати на виступи замість когось зі столичних літераторів, і був вражений як історією цієї столиці гетьмана Івана Мазепи, так і її гостинним людом, серед якого розшукався і мій родич, про існування котрого в цьому містечку навіть не здогадувався... Ще більше засмутило мене те, що через якусь мить чи дві мені доведеться розпрощатися з Миколою Степановичем. Можливо, й назавжди. І саме цієї фатальної миті почув його рівний голос, у котрий устиг не більш ніж за годину-дві спілкування безтямно закохатися.
—?А може, ми продовжимо десь у Києві нашу дружню розмову, Мирославе?
—?Звичайно. Тільки де? Хіба в «Енеї», Миколо Степановичу?..
—?Та в якому ще «Енеї»? Я туди не ходжу. У мене вдома, звичайно. Гукну ще Петра Осадчука, Льоню Горлача, моїх сусідів, і посидимо трохи, погомонимо, якщо ви, звичайно, не проти.
Я ще більше зніяковів. Бо непокоїла оця його шаноба до моєї скромної персони. Відчував природність інтонації, але якось не вірилося, що й ти заслуговуєш такого ставлення. Проте відступати було пізно, зрештою, мені страх як не хотілося цього робити. До потяга на Чернівці мав ще

читати