Завантажити

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Похапцем, як завше, збираюся до Києва, вже іншого міста, ніж те, що було ще півроку тому. Столиця нарешті стала столицею, Україна — Україною, а народ — народом! Та гадкую більше не про це. Бо ще не бачив їх відроджено-оновленими, одухотвореними, думки хаотично блукають до болю знайомою вулицею Олеся Гончара, де приблизно по її середині, між площею Перемоги (колишній Євбаз) та вулицею Ярославів Вал стоїть письменницький будинок під номером 52. Там останні майже 15 років я бував навіть по декілька разів під час кожного приїзду до цього дивовижного міста. Чіпкі бджоли-гадки наполегливо обсмоктують деталі мого нинішнього приходу туди. Відчуваю, як незграбно вовтужуся побіля важких металевих дверей у під’їзді (за багато років так і не навчився самотужки відчиняти оті кляті замки, через що завжди ніяковію перед вахтеркою, яка невдоволено перепитує: «Вам до кого?») А далі — просторий вантажний ліфт, п’ятий поверх. Із хвилюванням натискаю кнопку-клавішу, за дверима лунає приємна мелодія. Відтак почується суворий голос: «Хто там суне?» Ще якась мить — і двері відчинить... Микола Вінграновський і вже лагідно промовить: «Проходьте, будь ласка». Господар затишної квартири загіпнотизує-заворожить такою лагідною посмішкою на все його велике округлене обличчя, на всю хату і Київ, і Україну, а може, й на всенький світ, що наскрізь просвітліє в моєму серці; простягне теплу розпростерту, мов черепашка, долоню, заговорить гортанно-лагідно, як дикий голуб, і збуджено...
На цій думці я холодію, завмираю, никну. Та нема ж уже Миколи Степановича, нема, нема, нема... Як безглуздо й недоречно звучать ці слова, ніби не рідною мовою, давно охололою, якої ніколи не знав і не чув. Нем-ма-а... Як важко нашій свідомості змиритися з цим тупим і важким, мов камінь, словом. Тоді починаєш розуміти та й сам себе переконувати: ні, він є, просто ти і всі інші не можуть до нього добратися. Так буває, навіть дуже часто, якась невидима стіна виросла між нами і заважає нам побачити один одного, бодай привітатися, перекинутися такими дорогими нині словами, які ще вчора були найбуденнішими, найзвичнішими, а тепер прозвучали б як найвище освідчення в почуттях, що, до речі, ніколи і ні за яких обставин не зникають. Ми приречені прожити з ними до кінця днів своїх. І тільки тому, що вони — справжні, істинні, правдиві, непідробні й затверділі, мов кремінь. Їх гартує Час, щоби не зруйнував той же час, тільки зі щонайменшої літери.
...Опісляпомаранчево-революційний Київ зустріне мене багатоденною запізнілою сніговицею, котра під обід перетворюватиметься на сіро-буру кашку, місити яку не приноситиме ніякого задоволення. Бо навіть у самому центрі вже на весь світ знаної і знаменитої столиці існують посольські закутки, де ніхто й не здогадується, що сніг падає з неба для того, щоби його прибирати, ну хоча б дерев’яною лопатою чи віником. Самотужки добиратися до Байкового кладовища, де бував не так уже й часто, не наважився. Зателефонував до Олександри Іванівни, дружини Миколи Вінграновського, й вона повідомила, що саме сьогодні збираються на могилу Миколи Степановича. Іван Павлович, шофер сина Андрія та наш найщиріший приятель і поводир усіх бувалиць, має заїхати до неї машиною, і я зможу приєднатися до їхнього товариства. Треба тільки зателефонувати. По обіді сніжниця ще більше заступила цупкою білою фіранкою всі закутки Києва, залазила за комір і за пазуху, витанцьовувала так, ніби робить це востаннє. Перед нею довелося відступити. Проте не надовго. Перенесли поїздку на наступний день. Мабуть, такі речі не можна ніколи відкладати на завтра. Бо назавтра вже мене підвів приятель, я трохи припізнився із телефонним дзвінком до Олександри Іванівни. І вони поїхали на цвинтар без мене. Що це? Примха долі, котра не забажала, щоб я побував там, біля дорогої мені людини, оберігаючи від реального усвідомлення того, що його вже немає з нами, чи просто випадковість, збіг обставин, перед якими теж найчастіше буваємо безсилими, забуваючи при цьому класичне, що «в кожному випадковому — елемент закономірного»?
Та як би там не було, поїздка до столиці видалася немарною — встиг із кількома близькими друзями Вінграновського погомоніти про майбутню книгу. До цієї ідеї вони поставилися однозначно позитивно. Зокрема, Іван Дзюба та Леонід Талалай зауважили, що Микола Степанович був би радий їй, бо в його долі та творчості природа посідала значуще, якщо не визначальне, місце, він любив її, найживішу зі всіх живих істот, кожної вільної хвилини прагнув поспілкуватися з нею, умів спостерігати і влучно вихоплювати те, чого не бачив ніхто. Леонід згадував, як письменник охоче відвідував його острів на Дніпрі. Ще позаминулої осені знімали там документальну стрічку, якої він так і не діждався... Та фільм нарешті вийшов на екрани, і звідти промовляє притишено-велично Вінграновський, ніби знає: більше з нами не говоритиме, не балакатиме з Дніпром і Києвом, з Україною, не відатиме, що пережили ми всього за кілька місяців після його передчасної кончини

читати