Завантажити

2004 року. А ще позаминулорічна калина досі червоніє в очікуванні, либонь, його з’яви, навіть птахи не виклювали, начебто знали: її торкався своїм м’яким поглядом Вінграновський, тож нехай червоніє собі на здоров’я, сказав би Микола Степанович, нагадує нам про його останні навідини сюди, де так привільно й затишно...
Переконаний, багато хто має що сказати про цю прекрасної душі й немеркнучого таланту Людину. Буде багато спогадів і книг. Недарма ж до тритомника творів М. Вінграновського, що теж вийшов уже після його смерті в Тернополі, хотіли навіть дозбирувати четверту книгу спогадів. Та Олександра Іванівна слушно сказала: чи варто поспішати, немає ж і року, як ми його похоронили. Зрештою, такі речі ніколи не бувають у надміру. Тому й прагну вплести і свою скромну нитку в це величне яскраве полотно, що постане згодом. Якби хтось і відмовляв мене від цієї ідеї, я подякував би за пораду, але стояв би на своєму, бо відчув: не зможу ніколи відмовитися від того, про що мріяв завжди ще при житті великого Поета, тактовно натякаючи про свої наміри йому самому, а він делікатно вдавав, буцімто не розуміє моїх бажань. Однак увесь подальший хід наших найтепліших зустрічей засвідчував: він не перечитиме нікому, хто забажає сказати про нього щире і правдиве слово. Сам прожив цим Словом, у цьому Слові розкошував і страждав, заради ж Слова і віку звікував.
Водночас хочу застерегти всіх, хто шукатиме в ній літературознавчих або ж якихось інших розвідок, бо не ставив перед собою такої мети, нехай цим займуться фахівці. Мовитиму про його творчість із позицій наших мандрівок, торкатимуся тільки того, про що говорили з ним, чим жили гуртом, подорожуючи Україною.

ЗНАЙОМСТВО. ЧЕРНІГІВЩИНА. СЕДНІВ
Ніколи нічого мені так не хотілося, як поїхати на Чернігівщину наприкінці травня 1992 року на Шевченківські свята. Досі не можу збагнути чому. Раніше ніколи не бував на таких поважних літературно-мистецьких фестинах. Та й як міг бувати, якщо до письменницької спілки мене прийняли тільки в 1989 році. І то лише завдяки тому, що потрапив на останню Всесоюзну нараду молодих літераторів у Москві. На той час я видав лише одну поетичну збірку «Коломия» у видавництві «Молодь», на вихід якої чекав майже 10 років. Та в совєтській столиці тоді на це не зважали, і коли я передчасно повернувся звідти через поважні сімейні обставини, мене наздогнало повідомлення: я прийнятий до спілки разом із двома іншими українцями (всього на нараді було рекомендовано до вступу 19 осіб). Постарався, либонь, секретар всесоюзної спілки, відомий знавець творчості мого найбільш улюбленого російського поета Сергія Єсєніна Сергій Прокушев, котрий близько до серця прийняв мої поезії, які читав мовою оригіналу, і йому це дуже подобалося, бо нагадувало «украінскіє пєсні», які й перекладати необов’язково, адже ти просто слухаєш і насолоджуєшся.
Кілька лагідних травневих днів на Чернігівщині, в Седніві, Батурині, інших історичних місцинах навряд чи стали б для мене такими пам’ятними й дорогими, якби не товариство, до якого потрапив і з яким спілкувався. Бо приїхали на свято і Микола Вінграновський, і Ліна Костенко, і Петро Осадчук, і десятки інших відомих літераторів з України та далеко з-поза її меж. Пригадую, навіть потрапив на одну з вечірок, де і згадані метри, і просто молоді ще тоді поети читали вірші, спілкувалися, співали... Вразили і седнівські краєвиди, історичні пам’ятки, де ледь не з шевченківських часів змальовували їх художники, де досі можна знайти затишок під розлогою, могутньою Тарасовою липою, якою захоплювався травневим досвітком, коли сонце ледь-ледь рум’янилося між її старезним гіллям. З відстані часу ця подія бачиться мені дуже знаменною, бо читати тоді вірші у присутності двох класиків — Вінграновського і Костенко — аж перехоплювало дух. Читали й вони, піднесено і збуджено, як не читали у велелюдних аудиторіях. Декламували ж для своїх, тому й хвилювалися.
А коли поверталися з Чернігова до Києва автобусом (зі столиці пливли човном Десною, насолоджуючись невимовною красою), у нас із прекрасним київським поетом Ігорем Римаруком, моїм ще студентським другом, залишилося на денці «ліків». «Ну, не викидати ж», — розгублено мовлю приятелеві. А він, не роздумуючи, весело каже: «Запропонуй оно Миколі Степановичу». — «Ігорю, ти хоч думаєш, що балакаєш? Та ж він мене...» — «Іди, йди», — підбадьорив мене Римарук, ніби благословив на подвиг і легенько підштовхнув уперед, ніби в безодню.
А Вінграновський гордовито сидів на передньому кріслі, сам-один, якось затято-незворушно дивився на дорогу. Здавалося, в цей момент для нього нічого більше не існувало, крім утрамбованої колесами асфальтової стрічки. Постава його була величава, недоступна, скидався мені він тоді на президента великої країни. І як оце я мав до нього підступитися, та ще й з напівпорожньою пляшкою? Видно, Римарук покепкував з мене. Ігор — інколи мастак на такі витівки, ми з ним надто давні приятелі, щоби він не міг собі дозволити це зробити. Але відступати було пізно, вирушив

читати