Завантажити

зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
У л я
— Рино!
Р и н а
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
У л я
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Р и н а
— Улько! Ти мусиші..
У л я
— Не можу! Я... я сама вже українка...
У Р и н и трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать Т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Р и н а
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
У л я
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Т ь о т я Мотя й М а з а й л и х а
— Ноги?
— Но-ги?
Р и н а
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
У л я
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от...
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Р и н а і Т ь о т я бликнули на свої).
Р и н а
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Т ь о т я
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...
М а з а й л и х а
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...
Т ь о т я Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Р и н а
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все!
Т ь о т я
— Або — або!
М а з а й л и х а
— Або — або!
Пішли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Р и н а вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Т ь о т я зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв'язка спала... Пішла до Рини. Причинила двері.
З
Увійшли М о к і й і У л я. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
У л я
— Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко.
М о к і й приголомшений:
— Як це... до тітки в Одесу?!
У л я
— Так... в Одесу, до тітки... жити...
М о к і й глухо:
— Серйозно?
У л я
— Серйозно... Заставляють...
М о к і й
—Хто?
У л я
— Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє препятствія...
М о к і й
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
У л я з натиском:
— Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
М о к і й
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння:
ну-с-с... нуш-ш...
У л я щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити... шось, щоб я зосталася?
М о к і й
— Щось? Що саме, Улю?... Що?..
У л я
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. М о к і й глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
У л я
— Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий...
М о к і й
— Ну, недомека...
У л я
— Поцілуйте ж, недомеко милий...
М о к і й незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
У л я
— Що?.. (Нависла мертва тиша. У лі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
 
4

читати