Завантажити

дороги. Хiба мiсяць вночi збудує золотий мiст, з'єднає острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь...
Я почув її голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали - "осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам ароматним прибоєм. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну мiстерiю.
Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять i безпомiчно мовчав.
- Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву.
Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на їх обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'єднала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом дорогу до нього.
Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi!
- Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз гасли.
- Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!"
- Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку.
Ми нахилялись над краєм човна, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з таємного глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята...
Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор.
Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице.
- Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi.
- Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзував свiтло.
Ми заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перетворював воду в зоряну нiч.
У Гротi святих обняв нас мiстичний, таємний страх. Ми бачили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита рядном, i по колiнах у неї, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у неї по повних стегнах. З чорних таємних закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли...
Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в одно. I коли я поглянув на неї, то близько перед собою побачив її уста, такi червонi, що навiть нiч...
Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора.
- Ти цiлував її?
В її питаннi була жахлива впевненiсть.
Дивилась на нього, наче хтiла випить таємну отруту з його очей, i рука її важко лягла на стiл.
Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить.
- Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чуєш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душi... Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чуєш, живий!.. Я цiлував!
Чув, що її ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в ньому.
Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на її плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть.
Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки.
- Що ти? Марточко... Мартої Не

читати