Завантажити

попiд мокрi паркани, за якими скучно дрiмали голi галузки.
Смеркалось. Антiн в'яло минав квартал за кварталом. Дивився, як поволi дерева пiрнали в сизий туман та рисувались на небi, як темнi жилки на перламутрi. В переривах кварталiв - молочна мла, за якою чулось далеке i безконечне. З неба сiяв дрiбненький дощик i нiжним холодком осiдав йому на обличчя. Свiтили вже свiтло. Тротуари блищали, ловлячи в себе вечiрнi тiнi дерев. Капало з стрiх. Все частiше краплi стiкали з дахiв, з ринв, з стiн. Вони грали, спiвали, дзвенiли, мiняли темп, силу i голос. Незабаром вулиця обернулась в симфонiю крапель. Непомiтно випливали з туману лiхтарники, розносячи свiтло. Тихими вулицями в вечiрнiй мряцi по всiх усюдах розтеклися з легким гойданням червонi вогнi. Чорнiли тiльки в лiхтарника ноги, а над ними гойдався вогник. Оживлялась музика крапель, сумних i веселих, лiнивих i жвавих, глухих та дзвiнких. Вдалинi м'яко блимнули вiкна, i чиясь невидима рука тихо зводила половинки вiконниць, наче очi до сну стуляли повiки.
Потреба краси, що жила в душi Антона, викликала у нього потребу скрiзь шукати її, але дiйснiсть давала мало. Правда, колись вiн бачив далекi краї, де сонце i море навперейми намагались розгорнуть перед ним всi свої дива, але то було давно, i буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у снi тiльки, оживали ста мить, викликаючи потiм пекучу тривогу. Вiн любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночi, невiдомому, чорному. Якi пригоди там стрiнеш, що там побачиш, переживеш, поки темнi хвилi ночi не викинуть тебе на яснi береги дня?..
Час був вертатись додому. Антiн уже бачив картину, яку застане: усi кiмнати спочивають у пiтьмi, тiльки в столовiй ясно. Кипить самовар, дiти п'ють чай з молоком, а жiнка плете щось гачечком. На нього вiйнуло, як з гнилого болота улiтку, тим знайомим теплом їдальнi, молока з чаєм, розпареним жiнчиним тiлом й котом, що вiчно валявсь на канапi. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жiнцi i дратував Антона.
I справдi вiн все те побачив...
- Добре, що ти вже прийшов...
Марта стрiла його спокiйно i дiловито, їй було душно од вiчних турбот. Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить широку шию та голi руки.
- Приходив тут скляр, пора вiкна склити, а я не знаю...
Вона налляла Антоновi чаю i присувала булку.
Ах! Скiльки було турбот!
Дiжку конче треба купити на огiрки... А може, краще замовить... Вона хотiла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане.
Вiн обговорював з нею докладно, що нову дiжку треба вимочить добре, щоб огiрки не пахли, що капусти сей рiк треба наквасить менше, бо щось не їсться, що в теплi ковдри добре б додати вати...
Марта розчервонiлась, розiмлiла уся i пашiла теплом через одкритий комiр та широкi рукави.
Вона пiшла за ним навiть в його кiмнату, i коли вiн нагинався та збирав iз стiльцiв її спiдницi, що ще ховали в собi повнi жiнчинi форми i тепло тiла, вона механiчно кидала вiчне "ах, вибачай" та спокiйно приймала з рук чоловiка одежу.
Вона ще не скiнчила, їй хотiлось порадитись добре про матерiал i фасони дитячих курток, про запас бурякiв, про тисячi всяких дрiбниць в хазяйствi. Вiн неуважно слухав, дивлячися, як м'яко драглiло за кожним словом пiдборiддя у жiнки, i думав: "Чи сподiвалися ми, що за дванадцять лiт по шлюбi не знайдемо iнших тем до розмови, що мiж нас будуть падать слова, наче грузи руїни на зелену траву?"
Навкруги було тихо, лампа рiвно горiла, i в молочному свiтлi плавав дим папiроски.
А жiнка все говорила, бiльше для себе, анiж для нього, бо була певна, що чоловiк непорадний i непрактичний, що вiн мало навiть до чого здатний.
А врештi все було тихо й спокiйно, як завжди. Мертвий спокiй калюжi не могла скаламутить сильнiша хвиля, i се так дратувало Антона, що йому хтiлося крикнуть, чимсь пожбурнути або вибити шибку, щоб з трiском i дзвоном впустити в хату свiже повiтря.
Одного ранку Антiн прокинувсь якийсь iнакший, весь заслуханий в собi. В той день вiн не мiг би сказати, чи оповiдала жiнка свiй сон, чи бiлiли, як завжди, її литки, поки нога лiниво шукала капцiв; все се не дiйшло нинi до нього. В рухах, в його ходi було молоде щось, тривожне й нове.
Не допив чаю, смоктав папiроску, давно погаслу, i дививсь оком на все невидющим. Неспокiйно бiгав по хатi.
До обiду спiзнився, але ввiйшов кроком легким i бистрим, з молодою лiнiєю плечей, i був як неприсутнiй.
Марта помiтила змiну.
- Ти сьогоднi якийсь чудний.
Вигляд Антона занепокоїв Марту.
- Що сталось?
Вона мусила повторити своє питання, але вiн сквапно закрився словом "нiчого!", якому трудно було поняти вiри. Зелений борщ не зробив на нього враження, вiн мало їв i на питання давав не до речi вiдповiдь.
- Що ти говориш? Де ти? Прокинься...
Тодi вiн зробив над собою зусилля, старався бути занадто уважним, обдумував слово, перше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим вглиб, зраджував скрите, затаєне в собi.
Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi,

читати