Завантажити

не знаю. Я не питав.
- Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох.
- Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зеленої чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас єднало... Що ж тобi ще розказати?..
Замовк на хвилину i знову почав:
- Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот.
Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчої сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку.
Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настрої воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестiї, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми заїздили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцiнне камiння, грали брильянти, а рiзнобарвнi молюски своїм тiлом цяцькували пiдводнi скелi.
Бiля блакитної гроти море здималось i раз у раз вливало в неї срiбло своїх хвиль. Наш провiдник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспокоєний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з човна, - се бiлi зуби моєї сусiдки, їх одкривала радiсть блакитi. Може, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину дорогий туркус, щоб вiн гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю блакить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо подiбне до тої гроти. А як свiтилось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, зачерпали долонями воду, а висипали з неї дощ самоцвiтiв. Срiбна хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як з них пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала їм зуби...
Для одмiни ми їздили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в глибину, i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми їх витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чортiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети.
Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морської води...
Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм... Тодi...
Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по хатi важким, виразним кроком, наче втоптував в землю затаєнi згадки.
- Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово.
Їх очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi...
- То-дi... - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв їй Антiн, - тодi блукав я сам... Глухий, як скрипка, коли порвались у неї струни... нiмий, як людина, що несподiвано втратила голос... Я її кликав, ту невiдому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї. Я дививсь i не бачив. Я її кликав, а вона не з'являлась...
Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув.
- Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна.
- Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки її помiтив.
- Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, здається, як i наш острiв.
Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем.
- Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього

читати