Завантажити

літню ніч, коли, вболіваючи за щастя дочки, бачила Івана зі складеними на грудях руками.
Майдан біля школи.
Тиша.
Груша в цвіту.
— Іване! Іваночку мій! — широко розкриваючи руки, кидається вона до чоловіка, і божевільна радість, перемежована з горем, на мить охоплює все її стражденне тіло.
Іван стоїть біля груші. Ось він похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпікають холодні-холодні руки з застиглими вузелками сплетених жил.
З жахом Марійка подається назад і застигає на місці. Важке тіло Івана Тимофійовича так підігнуло гнучку гілку, що він уже ногами вперся в землю. А повіє вітер, то й подається чоловік чи уперед, чи назад. Подивишся оддалік — наче й справді живий. Сивий чуб його обсипаний білим цвітом. Кілька вогких зарошених пелюстків упало на чорну сорочку.
І тільки тепер Марійка, мліючи коло мертвого чоловіка, побачила, що біля незнайомої повішеної жінки стояло двоє дітей, притуляючись личками до босих ніг матері.
 
XIII
Опівдні Горицвіта і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
Доручивши командування загоном Созінову, який, трохи накульгуючи, саме увійшов у штабну землянку, Дмитро осідлав ко'ня, старанно підтягнув попруги і прислонився спиною до дуба, чекаючи комісара, що пішов у штабний взвод.
Шумів ліс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, і торішній лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвічувався дивовижно крихітними сітчатками.
Із голови ніяк не виходила страта людей в його селі, зникнення сім'ї. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нікого не було з його рідних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуваті смуги непротряхлої землі, вкритої білими і ліловими квітами, почорнілу і димчасту до вільгості кору дерев, молоді пагінці, оповиті сизим оксамитом, і знову, затемняючи все, виринала його сім'я.
Невже більше не побачить її? — кидало в холод. Тривожні і заспокійливі думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серці було так, начеб хто його ізнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне і відпустить, стисне і відпустить. І дивно: чим до'вше він думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим більше вкорінювалась надія, що таки вони живі, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.
«А чим ти кращий за інших?» — строго допитувалась невгомонна думка.
«Нічим, — зразу ж погоджувався. — Та в тому й сила людини, що надія живить її і в найтяжчі хвилини, як братня кров згасаюче життя».
— Вирушаємо? — під'їхав Тур. Трохи далі за ним притримували коней охоронці. Дула їхніх карабінів спиралися на підрізані гриви, охороняючи лісову дорогу з двох боків.
— Поїхали, — одірвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.
Граційно вигинаючи шию, заграв під ним Орел і м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня біля вух, і він, округляючи шию і косуючи розумним синім оком, потягнувся, як довірлива дитина, до свого господаря.
Дмитро вийняв з кишені шматок хліба, і Орел підхопив його м'якими губами, замахав головою.
Орел і Вітер ішли поруч по вузькій лісовій доріжці так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турової.
— Як ти думаєш, Дмитре Тимофійовичу, чого нас у штаб викликають?
— Чого? — замислився, одганяючи ті самі думи. — Весна іде.
— Орати пора? — насмішкувато примружив око.
— Ні, жати, косити настав час, — зрозумів натяк Тура. — Життя тепер інакше пішло у нас: спочатку жнива, а потім оранка.
— Це правда, — погодився Тур. — Великі діла наспівають.
— Знаєш, — раптом прояснів Дмитро, і добра жмурка заграла в його чорних очах: — колись я читав розмову товариша Сталіна з одним чи то журналістом, чи то письменником. І там товариш Сталін сказав, що великому кораблю — велике плавання... От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубці. По одному фашисту вбивали, діяли розрізнено, а тепер — яка сила! Так і сказав товариш Сталін: великому кораблю — велике плавання. Ти неодмінно ці слова усім партизанам розтолкуй. — І замовк, сповнений тими згадками, що так тісно єднали його і з Великою землею, і з тим світом, що принесе щастя усій землі. Нікого ж із рідні не було в Дмитра на тому великому привіллі, тільки був у нього там єдиний порадник, друг, батько і полководець — великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити його.
Вбрід перебрались через яругу, яка заросла ліщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, ішов легко і обережно, неначе плив по зеленавій воді. На тому березі хтось невидимий суворо запитав:
— Пароль?
— Радянське Поділля! — відповів Тур, оглядаючись навколо, але так і не побачив дозорця.
Доки доїхали до штабу, пролунало іще кілька окликів, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синів.
Іван Васильович

читати