Завантажити

і слухайте! — підніс голос цадик. — Найкраще вам жилося в козаків, коли тут був гетьман: козак у мирний час ніколи не зачіпав єврея, ну, під час повстання інша справа.
— Ой вей, вей! — почулися жалісні стогони кругом.
— Козак і гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, і коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство — злиденне, то, виходить, і вигоди від нього ніякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерація, а в других гайдамаччина. І від того, й від того нам загибель. Але хто з них візьме гору? Не ті, що б'ються, а третій, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третій?.. Москва... Не бійтеся: це для Ізраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, — туди нам і хилитися, бо всякий закон можна обійти, на те потрібен тільки мудрий розум...
— О, хай справдиться слово твоє, мудрий! — заволав рабин.
— Так от моя порада, — провадив далі цадик. — Панам служити тільки з необхідності, але потай підточувати їх; хлопів не дратувати; з них тепер мало користі, але все може змінитися. І якщо прийдуть сюди московські війська, то одразу стати проти панів і за Москву. Вам же відомо, як добре живеться нашим братам у московській Гетьманщині!.. Та ще радив би я села кидати й поспішати всім у містечка й міста.
— Я й сам про це думав і негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, — заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щілини, що була в дверцях шафи. — Я тут і корчму, і всі гешефти передав у другі руки і взяв бариш; за три дні я з дочкою покину навіки цей край і переселюся в Умань; там незабаром і весілля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милості.
— Знаю, — ласкаво промовив цадик, — і хай вона буде щаслива, як Ревекка, і плодюча, як Лія!
— А тільки-но виїду, — додав Гершко, — відразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторові, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..
Од страху та обурення в Сари потемніло в очу: спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усім прокляття, але вона стрималась. Обережно вилізши з шафи, дівчина знову замкнула двері, позагинала гвіздки, подряпавши при цьому палець, але навіть не помітила того, поглинута однією думкою.
«Хто знає, — думала з тугою Сара, — може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в містечко... Боже розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рідного ладна звести руку:
адже він занапастить усіх, хто мені дорогий, він мене силоміць хоче видати заміж. Що мені робити? Коли я зараз, ось тут, у цій кімнаті, повішуся, то цією смертю не врятую їх... О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, він викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв'яжуть... Але сьогодні... зараз... не зв'язана ж я? А вони, мої любі, ждуть мене там, за рогом... А може, вони й ближче?»
— Сама піду до них, — що буде, те й буде! — промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.
Зважившись, вона вже більше ні про що не думала, нічого не боялась, і тільки підійшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. «Що ж робити? А вікно?!» — майнула думка в Сари. Вона підбігла до вікна й почала його потихеньку смикати, але воно не піддавалося: може, було забите або набрякло й засмітилося від часу... Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка відчинялася й тепер, але пролізти в неї було неможливо. Саме вікно було високо, і, стрибаючи з нього, можна було зламати собі ногу, та це не турбувало Сару. «А що, коли вони поставили після переполоху вартового і я потраплю їм просто в руки? — майнула в неї друга тривожна думка. — А, однаково!» — вирішила вона й почала сміливіше шарпати вікно.
В нестямі Сара й не помітила, якого шуму наробила: вікно під її руками стукало й дзвеніло, навіть уламок скла відлетів і, дзеленькнувши, розбився об стіну, але дівчина нічого не помічала, а ще в більшому розпачі розхитувала раму, що ніяк не піддавалася.
На щастя, саме в цей час у світлиці знялася суперечка, й різкий із завиванням гвалт кагалу заглушив усі сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухні, готуючи вечерю.
Нараз Сара почула під вікном голос, вона відсахнулась, заціпеніла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, і тут вона розібрала, що хтось називав її ім'я.
— Саро, Сарочко, це ти? — допитувався хтось у темряві, під самим вікном. Сара впізнала той голос і висунула голову в розбиту кватирку.
— Я, я, Прісю... мені хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить біда... та ось вікна не відчиню... Петро тут?
— Тут, тут, за тином...
— А високо од вікна до землі?
— Не дуже.
— Подивись, чи немає кого коло корчми?
— Добре, тільки ти підожди: я гукну брата.
Довідавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорілася бажанням побачити Петра й

читати