Завантажити

сліз голосом. — Панотець кличуть... Батюшка відходять...
— Господи! — скрикнув приголомшений звісткою титар, звівши руки до неба. — Твоя воля!
Усі, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.
— Панотець усіх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Пріся й, не маючи сили стримати плачу, вибігла в сіни. Титар теж поспішив слідом за дочкою, а за титарем рушили й усі. Освітлені місячним сяйвом, підходили постаті до дверей і поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.
Запрошені боязко ввійшли до світлиці й, перехрестившись, спинилися півколом біля дверей. Перед їхніми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсім спокійне; якась невиразна усмішка блукала коло зімкнутих уст; напіврозплющені очі були спрямовані на тих, що ввійшли. В головах отця Їларіона стояв місцевий священик і шепотів одходну молитву.
— Нашого молільника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас... Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закінчивши молитву; голос його тремтів від скорботи, рвався від жалю.
Усі перехрестилися, зворушені тяжкою хвилиною, і безнадійно посхиляли на груди голови. Тяжке зітхання повисло безсилим стогоном у низькій і похмурій світлиці.
— Як же їх щадити, наших мучителів і катів? — пролунав серед цієї гнітючої тиші якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивіться — це ж діло їхніх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нужді хто — він останній свій шаг несе, останній свій шматок переломить! Скривдять кого — іде, заступається... до диких звірів іде... і ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось він, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тільки зітхаємо! — говорив збуджено й дедалі голосніше Качур. — Стоїмо й зітхаємо, — підвищив він голос, — а кати, глитаї бенкетують і сміються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цією святою страдницькою душею помститися за все, за все і за цього мученика!
Слова Качура схвилювали всіх: багато хто плакав, але й зрошені слізьми очі загорялися мстивим, похмурим вогнем.
Умираючий чув цю надгробну промову, і вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвітилася в старого усмішка в пригаслих очах, а потім по обличчю заходили якісь тіні. Помітно було, що страдник силкувався зібрати останні, майже згаслі сили, щоб промовити прощальне слово.
— Сину мій! — заговорив місцевий священик. — Не нам, грішним, судити братів своїх, не нам воздавати за діяння їхні. Є над усіма нами, вище за зорі небесні, господь. 'Хіба може бути справедливий суд людський? Хіба серця наші можуть бути сповнені милості й любові? Ось і тепер гонителів наших обуяли темні, нечисті сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка відходить від нас, гріховними помислами й бажаннями: вона вже відстраждала й, радісна, прагне до джерела світла й джерела вічної любові.
Присоромлені словом свого улюбленого священика, присутні ще нижче похилили чубаті голови; в тяжких зітханнях їхніх чулася марна туга, безпросвітна журба.
Пріся, припавши до одвірка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед і міцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.
Умираючий розплющив широко очі, повільно обвів присутніх поглядом і ворухнув рукою.
Усі затаїли подих, Сара підступила ще ближче, майже до самого полу.
І нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:
— Не вболівайте, не тужіть за мною, любі мої... Я щасливий: у душі моїй немає нікому докору... За вас вона молитиме бога любові... і я вірую... я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться під могутньою рукою. Простіть мене, якщо словом, чи ділом, чи помислом... простіть! Тільки себе жалійте, а моїх мучителів... Христос усіх прощав.
— Йому й вашому богові вірю я! — несподівано скрикнула Сара, охоплена релігійним екстазом, зворушена до самозабуття. — Йому поклоняюся... До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, — святі, святі! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всіх, жаліти всіх, з усіма ділитися останнім, ви навчаєте прощати кривдників, ви молитесь за ворогів... О, прийміть же мене на своє лоно! — І вона, обливаючись слізьми, впала на коліна й притислася до руки вмираючого.
— Ти віднайшла вже душею Христа, дочко моя, — сказав зворушений священик і поклав Сарі на голову свою руку. — Незабаром і церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серці своєму і хай не оскудіє твоя віра довіку!
Умираючий глянув з усмішкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потім ще раз обвів поглядом присутніх і промовив останнє слово:
— Простіть, молітеся...
— Одходить, — сказав священик і почав тихо молитися. Усі мовчки стали навколішки...
VI
У той час, коли на Правобережній Україні напружувалась у всіх верствах

читати