Завантажити

священика, а гарно вирізані ніздрі її нервово здригалися; ніжний рум'янець просвічував крізь тонку шкіру й то спалахував, то згасав од хвилювання.
— В убогій печері народився він, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голівці темнокосої дівчини, — і матір божа, діва Марія, поклала його на сіні, просто в ясла... Ніч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, і побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетілись над землею й заспівали «Слава в вишніх богу», сповіщаючи їх, що на землі народився Христос, син божий, який прийшов у світ для того, щоб принести грішним людям милость, прощення й любов. І тоді взяли пастухи гирлиги свої й пішли до печери вклонитися йому, а потім прийшли волхви й царі з дарами і теж уклонилися синові божому, а він, дитя предвічне, лежав у яслах і з лагідною усмішкою дивився на людей, заради яких він спустився з неба, щоб урятувати їх і прийняти за те від них же мученицький вінець...
Затаївши подих, слухали обидві дівчини старого: перед зором їхнім проходили один за одним великі й святі образи, і ніщо не порушувало тиші цього чарівного куточка...
На заході тихо розливалося ніжне, пригасаюче сяйво вечірньої заграви. На землю спускалися тонкі прозорі тіні й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибині блідого неба, немов малесенькі діаманти, загорялися перші зорі: тихий вечір вже ласкаво обіймав стомлену денною спекою землю.
— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав він їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.
— Тому що син божий того й зійшов у світ, щоб узяти на себе всі гріхи світу й прийняти за людей смерть на хресті.
— За тих, хто повірив у його вчення, хто пішов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?
— За таких, Саро, ще більше, ніж за тих, що визнали його, бо душі їхні перебували під тягарем страшного гріха і він просив господа послати мир і любов у їхні затьмарені злобою серця...
— Ні, ні, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення ні на землі, ні на небі! У святому письмі сказано: око за око, зуб за зуб!
— То сказано в біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас.
— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрі переслідують вашу віру, одбирають у вас церкви, пригнічують вас?
— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не відають-бо, що творять, — смиренно зітхнувши, промовив старий.
У цей час на перелазі з'явився широкоплечий, огрядний літній селянин. Переступивши через перелаз, він підійшов до невеличкого гуртка, що розташувався біля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.
Це був іще бадьорий, дужий чоловік років шістдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була підстрижена під макітру, сиві вуса спускалися на груди, а з-під чорних, ледь тільки зачеплених сивиною брів дивилися ще гостро й упевнено чорні, як вуглини, очі. Через навислі брови й довгі вуса обличчя його спершу здавалося понурим і сердитим, але хто уважніше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагідний дідусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дівчата й старенький священик не помітили його приходу.
— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хіба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усі рівні — праведник і грішник?
— Бог наш, Саро, єсть бог любові, а не помсти.
— Як навчитися такої любові й прощення, панотче? — промовила єврейка, і голос її затремтів.
— Пізнати Христа, — тихо відповів старий і задумливо глянув поверх голівок дівчат, що сиділи біля його ніг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотів старий, ніби ведучи далі свої думки, і знову замовк.
Селянин почекав якусь хвилину, потім неголосно кашлянув і ступив уперед. Обидві дівчини здригнули, оглянулись і хутенько посхоплювалися.
— Це ти, пане титарю? — привітно мовив батюшка.
— Я, панотче, — відповів селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прісі, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пійло.
— Зараз, тату, — відповіла Пріся.
— Я до тебе ще забіжу, — шепнула Прісі єврейка.
— Гаразд, гаразд, — зраділа та, і обидві дівчини швидко зникли в глибині двору.
— Ну що, довідався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.
— Не зовсім, панотче, — відповів титар, з пошани сідаючи на певній відстані від священика. — Що пожежа була в містечку, то це так, а що саме згоріло — невідомо... З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову підпалили, а певніше, що селянські хати.
— Ох, господи! — зітхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!
— А хіба вони про це думають, панотче? — провадив далі титар. — Аби забава, а що після тої забави з людьми

читати