Завантажити

була в нас щойно!
— Ну що ж вона казала?
— Та так, нічого; ото тільки каже, що батько її сердиться за те, що вона бігає до нас.
— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — із злістю промовив Петро.
— Як то що? — здивувалася Пріся. — Вони жиди, а ми християни... Ну, от вони й ненавидять нас.
— Гм! — Петро якось непевно крекнув і спересердя оджбурнув гіллячку, що потрапила йому під ноги.
— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Пріся.
— Ну, а ти що ж?
— Сказала, що не знаю.
— Не знаю... гм... ну, так... звичайно, — промовив Петро й пішов до повітки.
— Стривай, куди ти? — спинила його дівчина.
— Та от хочу поїхати з кіньми в степ.
— Та куди тобі, ти й так натомився, та й Сара казала, що пізніше забіжить до нас.
— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Він сів на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишені кресало та кремінь, заходився викрешувати вогонь.
Місяць піднявся ще вище й залив цілим морем чарівного світла село. Один по одному завмирали всі клопітливі звуки села. Надходила ніч.
— Прісю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.
— Тут, — швидко відповіла дівчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сиділа на колоді між Прісею й Петром.
— А що, вирвалась? — говорила Пріся, сміючись і обнімаючи Сару.
— Вирвалась, — відповіла та з усмішкою.
— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.
— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тільки у вас мені й добре, не вийшла б нікуди звідси, а додому хоч би й не вертатися ніколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, і, ніби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж мені, Петре, чого тебе кликали?
Парубок спохмурнів.
— Не розпитуй, — промовив він суворо, — скажи краще мені, що ти поробляла без мене?
— Я нічого... А батько їздив у Бар; сватають мене туди. І батько хоче видати мене скоріше, каже, що за теперішнього часу жінці легше прожити, ніж дівчині.
— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж підеш?
— Ніколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в річку кинуся, а заміж не піду.
Петро швидко глянув на Сару й потупив очі. Осяяна місячним промінням, вона здавалася ще кращою, і чорні очі її блищали на блідому обличчі, мов два величезні діаманти.
— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув він понуро, не дивлячись на Сару.
— Ні, ні! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.
— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хіба ти?..
— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої віри, хочу любити вашого бога, доброго, лагідного, милостивого, хочу пізнати його й носити в своєму серці, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять і мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать і мене, все, все хочу розділити з вами!
— Саро! — прошепотів схвильованим голосом Петро й спинився.
— Голубко моя! — гаряче скрикнула Пріся і, обнявши молоду єврейку, почала її цілувати.
— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.
— Я й сама не лишусь... Душно мені там, нудно! Туга гризе. Тяжко від їхньої ненависті й злості, — палко заговорила єврейка, і голос її затремтів невимовною тугою. — Вони ненавидять усіх вас; в їхніх душах тільки злість і помста... Ні, ні! Не можу я жити з ними: чужі вони мені!
— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе і вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.
— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!
— Ніколи, ніколи не вб'ють! — швидко перебила її Пріся. — Хіба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо... Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кілька разів, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братові в очі. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хіба ти дозволиш жидам убити Сару?
— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподівано вирвалось у Петра, і очі його блиснули під чорними бровами. С ара потупила очі й зашарілась.
— Тільки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокі, чудові очі.
— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Пріся, схоплюючись з місця й беручи Сару за руку. — Ходім до нього!
Сара й Петро підвелися з місця... Але несподівано здалеку долинув швидкий тупіт кількох коней.
Усі хутко оглянулись.
Вулицею села мчало учвал кілька озброєних козаків. Поперед усіх летів на чудовому білому, як сніг, коні якийсь ставний, широкоплечий козак.
— Братику, голубчику, та це ж він, він! — скрикнула Пріся

читати