Завантажити

збожеволів чи що? — накинулась вона одразу на чоловіка. — Залишив вельможного гостя... затримуєш процесію...
— Давав розпорядження, моя сувора пані, відносно цієї самої процесії, а тепер ходімо: все буде гаразд...
У цей час підійшов до нього маршалок і доповів, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
— Турбувати мене такими дурницями! — гнівно гримнув Кшемуський.
— Провчити б слід... — додала пані.
— Падам до нуг, — пробурмотів зблідлий маршалок, — я його вижену зараз же!
— Ні, поклич негайно сюди! — грізно звеліла пані Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори... поговори, уконтентуй його!
За хвилину перед грізним можновладцем стояв сивенький дідок з ріденькою борідкою у сірій пістрявій рясі. Він злякано кліпав очима і раз у раз вклонявся. Пані Ядвіга з огидою одвернулась і відійшла.
— Ну? — кинув йому губернатор.
Від того грізного «ну» мороз побіг по зігнутій спині священика, й він, затинаючись, перериваючи мову зітханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:
— Ваша ясновельможність, наш опікун і заступник, будьте батьком, захистіть во ім'я господа бога і його святої правди...
— Ну! — ще грізніше гримнув Кшемуський і бридливо відступив назад.
— Нашій церкві, во ім'я Іоанна Предтечі, що на фільварках, здавен, з дня її фундації, князі Яблоновські подарували ругу, затверджену й князем Олександром...
— Ну?!
— Ао отці базиліани відняли її й вивезли звідти до себе на тік той хліб, який ми сіяли й жали, — останній наш прожиток.
— І добре зробили.
— Але в нас є княжі записи, вони внесені і в міські книги, відомі й братству.
— Ти ще нагадуєш мені про братство й про міські книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобі пропишу записи!.. Гей! — ляснув він у долоні, і на цей поклик з'явилося кілька челядників.
— Візьміть його, я з ним розправлюся потім.
Упав приголомшений старий у ноги своєму катові й заблагав:
— Зглянься, ясновельможний пане, на мій сан, на мою немічну старість... Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя...
Після того, як вийшла пані губернаторова, товариство ще більше збентежилось:
ті, що ждали урочистої процесії, почали шепотітися поміж собою, кпити одне з одного, вельможні гості теж були ні в сих ні в тих і шукали очима господарів, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, які ремствували на зволікання з забавою.
Текля страшенно хвилювалась; вона помітила, що веселий настрій в товаристві підупав, і не знала, в чому річ... У когб б спитати, де її названі батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нікого із знайомих; недалеко стояв тільки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, і Текля зважилась його потурбувати.
— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко підійшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвінким голосом:
— Падам до нуг, весь до панських послуг.
Текля глянула йому в очі й заніміла: якесь моторошне почуття, зіткане з страху, подиву й захвату, охопило її цілком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, і вона ледве могла боязко промовити:
— Ох, я помилилась... Думала, що наш...
— Приділи, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги... Дозволь прислужитись і мені...
— Пан такий ласкавий... мені хотілося, щоб батько мій... він, певно, на замковому дворищі... щоб швидше повернувся до гостей, його чекають...
— Лечу передати бажання вельможної панни, — і лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.
— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манірна панна, коли він поквап-но відійшов.
— Не знаю, — відповіла Текля.
— Чи не диявол з пекла?
— Якщо й диявол, то привабливий.
— Ха-ха! Люба! — щиро засміялася Вероніка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистіша і найвідданіша батькові душа, це наш славний сотник Гонта.
— Простий козак? — розчаровано процідила Текля.
— Ні, шляхетний, нобілітований, із замкової козачої міліції.
Гості, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вітальні вигуки: то з'явилося подружжя господарів.
Кшемуський махнув хусткою, і з фортеці гримнула гармата; музика заграла урочистий марш... Усі щільніше обступили алею і затаїли подих.
Почувся глухий гуркіт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волів білої масті, прикрашених червоними стрічками;
на бочці верхи сидів Бахус, якого підтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощів були чарівні, їх постаті стрункі й зграбні, але самий вираз облич не пасував до їхніх ролей: замість веселощів у поглядах німф тремтів переляк і страждання.
Поява Бахуса викликала гучне схвалення в

читати