Завантажити

сусідніх держав: усі ці моцарства — й Австрія, й Пруссія, й Московія — дивляться на Польщу, як на вмираючу від внутрішнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московія заступається за єретиків, своїх одновірців, та німці, повірте, ще більші наші вороги: вони до часу не втручатимуться в наші чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданість нашого вельможного панства...
— Ого! Одначе! — почулося кілька роздратованих голосів.
— Занадто сміливо, — зауважив і Младанович.
— Я ще раз кажу — розгнузданість, — підкреслив Левандовський, — бо всі багатства й прибутки країни відібрані в Речі Посполитої і перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулівські бенкети, на безумні забаганки та на дикі забави; держава ж позбавлена прав і знесилена. Хіба при такому стані речей може Річ Посполита дати відсіч зовнішньому ворогові?
Під час цієї останньої тиради непомітно підійшов до гурту суперечників господар замку і став з подивом прислухатися до мови свого підвладного шляхтича.
— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далі Левандовський. — Ні влади, ні грошей, ні війська!
— Помиляєшся, пане! — різко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речі Посполитої оборонці, ті оборонці — ми, благородне лицарство, найкраще в світі військо: ніхто ще з нас не розучився орудувати списом і шаблею, ніхто з нас не дозволяв ще нікому наступити собі на ногу... і ось ми утворюємо конфедерації проти Москви за шляхетську вольність!
— Бравої Віват! От справжній патріотизм! Єще Польска нє згінела! — вибухнули захоплені вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.
— Спасибі, мій майбутній зятю, — несподівано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, підійшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, він справжній католик. Але мені сподобалась і смілива мова пана, — кинув він крижаний погляд на зніяковілого Левандовського. — Як бога кохам — це сміливо й оригінальне; звичайно, пан із-за кордону вивіз свої переконання, але це цікаво... А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очі, Кшемуський. — Ми часто зустрічалися...
— Так, я мав честь кілька разів бути присутнім на його мосці полюваннях, і вельможний пан звернув увагу на мій хутір, милувався ним...
— А, пам'ятаю, пам'ятаю... пречудовий куточок, сад, долина, став, млини... Так, так... Хотів був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.
— Цілковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матір'ю, і тому я позбавлений був утіхи й честі...
— Ми пана винагородимо і завтра ж у нього будемо... Мені хочеться ближче з паном зійтися, але я не пригадую, де цей хутір, то пан сам нас проведе...
— Я попрошу в такому разі дозволу поїхати раніше й попередити дружину.
— Не відпущу, — зловтішне посміхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все візьмемо з собою...
Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський підійшов до Младановича, і гості шанобливо відійшли, щоб дати можливість губернаторам поговорити наодинці.
Левандовський кинув гамірливий гурт і заглибився в одну з темних алей; серце його щеміло від образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне відчуття рабства, що в грудях його билося тільки одне бажання: піти звідси, нікого не бачити й ніколи сюди не повертатися.
На перехресті він здибав незнайомого у багатому козачому вбранні, з золотою китицею на правому плечі, що свідчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, і від усієї постаті його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, він не був позбавлений грації і плавності рухів.
Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастів і належало до числа тих фізіономій, які, раз потрапивши на очі, не забуваються вже ніколи.
Довгастий овал його обличчя був гарний, але до підборіддя надто звужений, правильність ліній порушував лоб: білий, дуже розвинений, немов мармуровий, він здавався від підголеної чуприни ще більшим, засмаглі, вкриті густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорні мигдалеподібні очі незнайомого поставлені були трохи зашироко, але оскільки вони були дуже великі, то ця вада лишалася непомітною, чому сприяли ще брови, темні, тонкі, сміливо підняті вгору біля скронь і опущені коло перенісся. З-під цих брів погляд незнайомого здавався пильним і гострим; тонкий з горбиком ніс надавав демонічного виразу всьому обличчю, а втім, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового відкритися для веселого сміху, показуючи при цьому два ряди міцних білих зубів.
З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, і в грізному обличчі

читати