Завантажити

* * *

Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй моєї душi. З-пiд старої сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чигав на мене?
Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому.

* * *

Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами... блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями... пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тишi цiлу хуртовину згукiв.
Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi.
Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них!
Говори, говори...
Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн має тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна.
"П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка".
Говори, говори...
Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибiру... Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду...
"Раз на тиждень б'ють людину в лице".
Говори, говори!..
Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд своїх. Боїшся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам.
"Найближча людина готова продати".
Говори, говори!..
Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.
"Мiж людьми, як мiж вовками".
Говори, говори...
Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити?
Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори...

* * *

Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навiть... Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає...

Вересень 1908 р.

[1] На вiки вiчнi (лат.).

читати