Завантажити

час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi моїм, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фейєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення їй "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої iстоти. Невже се значить, що менi вже бракує товариства людей?)
Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомкає перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно.
Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки дихаєм. Тихо.
Час зупинився чи лине? Може, пора?
Лiниво всi встали, лiниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надiї. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар...

* * *

Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожнє вiдро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив її, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице.
Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки.
Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигинає хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мої стосунки з землею.
Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю її наново, вдруге, - i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї.

* * *

Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу полiв, то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу.
Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, здається... Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх... I не подiбно.
Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля?
Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi.
А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сiє регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем.
Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня має у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слухаєш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити.
Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри.
Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим.
Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так.
Цiкавий я знати, як вони оте роблять?
Врештi таки пiдгледiв.
Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля.
Се було прекрасно.

читати