Завантажити

з бронзи їх вилити, з мармуру витесати, в фарбах удати на вічную згадку! О ти, премудрий чародію, хто б ти не був,- як випаде тобі доля стати літописцем сієї незвичайної історії, милим Богом прошу тебе не забудь доброго мого Росинанта, вірного товариша в усіх мандрах моїх і пригодах.
А потім промовив - так, ніби й справді був закоханий
- О принцесо Дульсінеє, володарко полоненого мого серця! Великого завдала єси мені жалю, відіславши мене від себе й заказавши строго і гостро являтися перед очима вроди твоєї. Благаю, пані ласкава, не забувай відданого тобі серця, що з любові до тебе несказанної дознає муки!
І далі ще молов багато всяких нісенітниць, подібних до тих, що в романах своїх повичитував, підладжуючись якомога під той самий штиль, та й їхав собі помалу вперед, а сонце тим часом, підбившись височенько, пражило немилосердно - щоб у нашого гідальга лишився ще який мозок, воно б його до краю розтопило.
Майже цілий той день їхав він гарма-дарма - не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілось [28] йому здибати кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці. Деякі автори твердять, ніби перша пригода сталась йому на Л ямському перевалі, інші знов кажуть, ніби то була пригода з вітряками, але я, пильно дослідивши сю справу і розшукавши відповідні записи в Ла-манчській хроніці, знаю напевне, що того дня мав він пусту їзду; надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голоду. Розглядаючись «а всі боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та випочити з труду великого, побачив наш рицар неподалік од шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку уздрів, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до брами спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома.
У воротях корчемних стояли, як на те, дві молодички, з тих, що називають мандрьохами - вони справді мандрували до Севільї з погоничами мулів та й завернули оце з ними на ніч до корчми. Нашому шукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалось, бачилось чи уявлялось, має неодмінно з тим збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилось, що се не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрібних, що коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до нього належите. Не доїхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), він натягнув коневі поводи й пристав, сподіваючись, що між зубцями муру туж-туж з'явиться якийсь карлик і задме в ріг, ознаймуючи прибуття рицаря. Та карлик чомусь барився, а Росинантові пахло вже стійло; тоді Дон Кіхот під'їхав ближче і, побачивши гулящих молодичок, подумав, що то перед замковою брамою шпацирують якісь ґречні панянки чи пишні дами. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи із стерниська черідку свиней (шанувавши слухи ваші, так вони називаються), засурмив у ріжок, бо на той гук вони звикли збігатися; тут уже Дон Кіхотові здалося, що сподіванка його справдилась, що то карлик звістує його приїзд. Без міри врадуваний рицар став наближатися до дам, але ті, побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зі щитом і списом, перелякались і кинулись тікати до корчми. Тоді Дон Кіхот, здогадавшись, що то він їх настрахав, підняв картонне забороло і, відслонивши своє худе, запорошене обличчя, обізвався до них чемно й поважно
- Не тікайте од мене, сеньйори, не бійтесь нічого, бо рицарям того закону, до якого я належу, не честь і не подоба кривдити будь-кого, а найпаче таких достойних дівиць, що і з виду вашого зразу можна пізнати благородство.
Молодички зчудовано придивлялись до його обличчя, прикритого саморобним начілком; як же почули, що він назвав їх дівицями, а воно зовсім із їхнім ремеслом не в'яжеться, то не втримались і почали реготати, аж Дон Кіхотові сердито стало.
- Скромність прикрашує вроду,- зауважив він,- а хто без причини сміється, того називають дурносміхом. Зрештою, я кажу вам так не для того, щоб вас уразити чи подратувати; єдине, чого я прагну,- служити вашим милостям.
Незвична мова нашого рицаря та його незграбна подоба ще більший викликала у молодичок сміх, а його ще дужче від того розбирала доса-Да; не знати, чим би те все скінчилось, якби не надоспів у саму пору [29] корчмар - чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдач^ потульний. Правда, як побачив він те одоробло в перістій збруї, що повід не приходився до списа, а щит до панцера, то й сам мало не засміявся за прикладом своїх нічліжанок; проте риштунок той грізний все ж таки й перелякав його непомалу, і він вирішив прийняти гостя поштиво.
- Пане рицарю,- озвався він до нього,- якщо ваше добродійство хоче в нас підночувати, то вашець знайде тут усе, що треба - от тільки ліжка немає, а то всього повно.
Побачивши Дон Кіхот шанобливість кастеляна,- він бо мав корчмаря за управителя замку,- відповів
- А мені, пане кастеляне, і того стане, бо знаєте
В мене вбори - ясна збруя,
Бій завзятий - то мій спочив...
Корчмар подумав, що гість назвав його кастеляном, щоб натякнути, ніби він

читати