Завантажити

дівиця, яку ревнощі присилували знехтувати веління доброго звичаю.
Сеє почувши, дворецький промовив до Санча
- Скажіть, пане губернаторе, сим людям одійти набік, щоб ваша панянка могла вільно говорити все, що хоче. [561]
На губернаторів наказ усі зайві одступились, зостались лише дворецький, стольник та секретар. Опинившись у вужчому колі, дівчина вела річ далі
- Я, панове, донька Педра Переса Масорки, тутешнього орендаря по вовні; він часто приходить у гості до мого батька.
- Тут щось не так,- перебив її дворецький.- Я добре знаю Педра Переса, і дітей у нього нема, ані сина, ані доньки; а ще ви кажете, що він ваш батько і ходить у гості до вашого ж таки батька.
- І я се помітив,- обізвався Санчо.
- Бачите, панове, я так розгубилась, що кажу сама не знаю що,- одказала дівчина.- А по щирій правді, то я - донька Дьєга де ла Лья-ни, котрого ваші милості всі, напевне, знають.
- Отеє вже схоже на правду,- одказав дворецький.- Я знаю Дьєга де ла Льяну, то пан значний і багатий, має сина й доньку; відколи ж повдовів, то ніхто в місті не може похвалитись, що ту доньку в образ коли бачив батько держить ЇЇ взаперті, і променю сонячному на неї не дає глянути, а славлять люди, що вона в нього пишна красуня.
- То правда,- сказала дівчина.- Ота його донька тут перед вами. А чи вже з мене така красуня, як люди славлять, чи ні, то ви, панове, мабуть, трохи розчарувались, мене побачивши.
По сім слові почала ревно плакати; секретар підійшов тоді до стольника і шепнув йому стиха на вухо
- Мабуть-то справді щось важливе притрапилось цій панночці, що, бувши такою вельможною, вийшла з дому такої доби і в такому одязі.
- У цьому нема жодного сумніву,- одказав стольник,- тим більше що й сльози її потверджують ваше припущення.
Санчо потішав дівчину, як уже там умів, словами і вмовляв розповісти сміливо геть-чисто все, а ми, казав, з дорогою душею поможемо, чим тільки наша мога.
- Тут така історія, панове,- почала дівчина.- Ось уже десять років, як поховано в сиру землю мою маму, і з того часу татко мій тримає мене взаперті. Службу Божу правлять у нас у домашній каплиці, і ввесь цей час я бачила вдень тільки сонце на небі, а вночі - лише місяць та зорі; я не знаю, що то таке - вулиці, майдани, храми, не бачу жодного чоловіка, опріч татка мого та брата, та ще того орендаря Педра Переса, що нас часом одвідує (тим я його й назвала була моїм батьком, щоб прізвище своє'приховати). Отаке затворницьке життя, заборона з дому виходити, хоч би й до церкви, багато вже днів і місяців рве мою душу захотілось мені страх світу побачити, принаймні хоть на те місто глянути, в якому я народилась; таке бажання, здавалось мені, не порушує правил пристойності, яких ми, панянки значного роду, дотримуватись маєм. Чула я про бої биків, про верхогони, про комедії, що. в театрі виставляють, та все розпитувала брата (він на рік од мене молодший), що воно таке, він мені поясняв, як умів, та ті пояснення ще більше піддавали мені охоти всі ті дива на власні очі побачити. Тоді - щоб уже скінчити оповідання про мою недолю - почала я свого брата просити та благати, бодай була ніколи не просила й не благала...
І знову вдарилась у сльози. [562]
- Кажіть-бо далі, ясна панно,- обізвався дворецький.- Кажіть, що вам там притрапилось - ви ж бачите, усіх нас схвилювала ваша мова та сльози ваші.
- Мало вже мені лишилось казати,- промовила дівчина,- а більше, мабуть, плакати, бо неслушні бажання тільки до таких от сумних наслідків привести можуть, і ні до яких інших...
Так у душу до стольника врода дівоча запала, що він іще раз підвів ліхтаря свого, щоб нею знову полюбуватись сльози, що вона проливала, здавались йому жемчужною росою на траві луговій, перлами оріян-ськими многоцінними, і він хотів уже, щоб нещастя її не таке було велике, як судити по плачу її та зітханнях. А губернатора нетерплячка брала; нехай би вже панянка не томила їх та кінця боржій доводила, бо надворі вже нерано, а міста ще он скільки обійти треба. Тоді вона, зітхаючи та схлипуючи, повела річ далі
- Усе моє нещастя й безталання од того тільки пішло, що я впрохала брата, аби перевдягнув мене в свої хлоп'ячі строї і вивів мене вночі з дому, щоб я, поки татко спатиме, могла на місто подивитись; доти я його благала, поки не вволив моєї волі прибрав мене так, як бачите, а сам у моє перебрався. То йому все так пристало, мовби на нього шите, а що йому ще й вус не засіявся, то чиста з нього вийшла панночка-вродливиця. Отож сеї ночі, годині так о першій, ми вийшли з дому, ведені недомислом дитячим, обійшли вже, вважай, ціле місто і хотіли додому вертатись, як побачили раптом людей громаду чималу; братик мій і каже «Сестричко, то, напевне, рунда ходить; отож ноги на плечі та й біжи за мною, бо як упізнають, то ¦буде нам лихо». Сеє сказавши, рвонув - ні, шугнув! - навтікача, а я, перелякавшись, пробігла ступнів, може, шість чи сім та й упала, аж тут надбіг стражник і привів мене перед ваших милостей, мов нечемницю яку та негідницю, на позорище людям.
- Скажіть же, панночко,- озвався Санчо,-

читати