Завантажити

Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона - та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Са-ламанці і повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очи-таним.
- Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється,- вів далі Педро,- і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.
- Не захмарення, мій друже, а затьмарення,- поправив його Дон Кіхот,- так говориться, коли сі два світила померкають.
Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці і оповідав далі
- І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.
- Ти хочеш сказати дорідний чи недорідний,- знов поправив Дон Кіхот.
- Дорідний чи доїдний - все на одно виходить,- заперечив Педро.- То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому [ 6] вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було «Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох». Або «Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки - ані капелини».
- Ся наука називається астрологія,- впав у річ Дон Кіхот.
- Не знаю, як вона там називається,- сказав Педро,- досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, киптарика вдягнув ще й гирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати, що небіжчик Хризостом був іще й знаменитий віршник і колядку нову на Різдво, було, скомпонує, і дійство на Великдень напише, що наші сільські хлопці приставляли,- і всі хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тії школярі так раптом на пастухів перевернулись, дивували великим дивом і не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна переміна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синові неабияке багатство і всякі статки-маєтки, і худоби чимало, що великої, а що і дрібної, і грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем і паном, і треба сказати, що він на те цілком заслуговував удачі був приязної, товариської, подільчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду - не кажи ти херувим. Згодом довідались люди, що бідолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших місцях слідком за тією пастушкою Марселою, що то хлопець допіру казав, бо закохався в неї напропале. А тепер треба вам знати, що то за дівчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, і не почуєте, хоч і до Іродових літ доживете.
- Не Іродових, а Яредових,- зауважив Дон Кіхот; прикро йому було слухати, як той козопас слова перекручує.
- Іроди теж, буває, довго живуть,- відповів Педро.- Ви мені, пане, краще не перебаранчайте, бо як будете до кожного слова прискіпуватись, то й за рік кінця не дійдемо.
- Вибачай, друже,- сказав Дон Кіхот,- я тебе недурно перепинив, бо одне діло Ірод, а друге - Яред. Зрештою, ти цілком слушно зауважив, що інший Ірод і Яреда переживе. Кажи далі, я вже більше не перебиватиму.
- Так От, паночку мій ґречний,- вів далі козопас,- жив у нашому селі один хлібороб на ймення Гільєрмо, а там такий заможний, що куди тобі Хризостомовому батькові. І дав йому Господь окрім багатства незчисленного ще й дочку-одиничку, що вродила йому жінка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу її красою мов сонце чи мов зоря сіяє, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не інакше, як душенька її в раю у Бога розкошує. Зажурився тяжко Гільєрмо, що йому така добра жінка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоємиця Мар-села перейшла під опіку дядька свого, нашого сільського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всім матір свою покійничку нагадувала то була красуня велика, та донька, бачилось, і її вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятій чи п'ятнадцятій весні, то хто було не [68] гляне, всі Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив її; не один же тоді в неї закохався, не один голову стратив. Дядько глядів її пильно, держав більше в зачині, одначе слава про її вроду пишну та про її багатства незліченні не тільки в нашому селі, а й за сто миль навкруги голосно лунала, і звідусіль до неї люди слалися, опікуна того ревне прохали-благали дівчину заміж дати. Та той поштивий чоловік, правдиво християнська душа, хоч і ладен був її одружити, як на порі стала, проте не хотів силувати, поки сама не зохотиться. І не тому він заміж її не пускав, що вигідно йому було сирітським добром заряджу-вати, боронь Боже! Не раз і не два за се в наших сільських бесідах славлено і хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожній, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, і вже повірте мені, як парафіяни, а надто сільські, кажуть на священика, що добрий, то так воно і є.
- Правда,- озвався Дон

читати