Завантажити

потіш нас трохи, заспівай якоїсь, нехай шановний наш гість побачить, що в лісах і горах теж є люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж її тепер, справди наше слово. Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспівай нам романса про твої любощі, того, що дядько твій священик ісклав і що всім у селі до вподоби припав.
- Згода,- відповів парубок.
Не чекаючи дальших запросин, він сів на дубовий пеньок і, наладивши гуслі, заспівав приємним голосом
АНТОНІО
Знаю, знаю вже напевне,
Що мене ти покохала,
Хоч цього ти не сказала
Навіть поглядом, Олальє.

Знаю я, що й ти це знаєш,
І уже не сумніваюсь
Не буває нещасливим
Почуття, яке узналось.

Правда, часом ти, Олальє,
Намагалась показати,
Що душа у тебе - бронза,
Білі груди - зимний мармур.

Та з-за маски гордування,
З-за покривала зневаги
Десь-колись надія люба
Рукавом мені помає.

І лечу я на принаду,
Хоч не міг іще ні разу
Ні ридати, як незваний,
Ні радіти, як обранець.

Якщо пристрасть завжди ґречна,
Твоя ґречність означає,
Що надія не підманить,
Що доб'юсь, чого жадаю.

І якщо служіння вірне
Будить ласку в серці дами,
То й мої, гадаю, вчинки
Гідні теж якоїсь дяки.

Мабуть, бачила не раз ти.
Як мене тії помічала,
Що ношу я і у будні
Те, що в сйкго одягаю.

Тож кохання і убрання
Ніби йдуть тим самим шляхом,
Я б хотів перед тобою
Бути повсякчас ошатним.[65]

Не кажу уже про танці
Та про ніжні серенади,
Що співав тобі надвечір
І над ранок із півнями.

Скрізь і всюди воздавав я
Красоті твоїй пошану
І правдивою хвалою
Ворогів нажив немало.

Як хвалив тебе, сказала
Так Тереса з Беррокаля
«Є такі, що кажуть - ангел,
Аж придивишся - то мавпа.

Тільки вміє штучним блиском
Додавать собі принади
І фальшивою красою
Хоч Амура отуманить!»

Став я з нею сперечатись,
А вона позвала брата,
Брат мені тут кинув виклик,
- Знаєш ти, що потім сталось.

Я люблю не по-гультяйськи,
Я тебе, моя кохана,
Не зведу, не збаламучу,
- Ні, я маю чесний намір.

Церква нам готує узи-,
Петлі нам із шовку в'яже
Вдінь в одну свою ти шию,
Я удіну в другу радо.

А як ні, то присягаюсь
Найсвятішими святцями,
Що піду я з гір цих диких
У обитель до монахів.
На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив
- Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали.
- Я тебе розумію, Санчо,- сказав Дон Кіхот.- Ти все до бурдю-га походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики.
- Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий,- відповів Санчо.
- Ну, нехай і так,- сказав Дон Кіхот,- мостися собі де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше лиіить чувати, аніж спати. Тільки перш перев'яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося.
Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків роз-майрину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев'язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде,- так воно потім і вийшло. [66]

РОЗДІЛ XII
Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом
В цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав
- Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється
- Ізвідки би мали знати - озвався один козопас.
- Так от, щоб ви знали,- вів далі хлопець,- сьогодні вранці помер відомий усім пастух,- він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.
- До Марсели, кажеш - перепитав інший.
- Та вже ж не до кого,- відповів хлопець.- І ще ось яке диво написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом,- гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи - понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду хоч би мені завтра знов у село припадало.
- Усі підемо,- заговорили козопаси,- кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.
- Гаразд мовиш, Педро,- сказав один хлопець.- Але, певно, обійдеться без жеребкування я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу - оце якось скабку в ногу загнав.
- Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі,- сказав Педро.
Дон

читати