Завантажити

хочеш пересвідчитись у правдивості моїх слів, то оглянься й подивись у очі щасливої нині Люсінди - в них ти побачиш виправдання всім моїм провинам. Коли вона нарешті досягла того, про що мріяла, а я віднайшов у тобі моє щастя, так нехай вона довгі роки живе з своїм Карденієм до любої вподоби, а я уклінно благатиму Бога, щоб він ниспослав таке саме блаженство мені і моїй Доротеї.
По сім слові ніжно пригорнув до себе Доротею, притулився лицем до її личка і ледве впинив сльози, що бриніли йому в очах, як остаточний доказ любові й каяття. Люсінда ж і Карденіо, а також усі при тому [239] присутні, не могли стриматись і щедро вмивались тією благодатною вологою, радіючи хто власному, а хто чужому щастю,- а з боку хто глянув би, то міг подумати, що їх усіх якесь тяжке лихо спостигло. Нащо вже Санчо, і той хлипав - правда, згодом він казав, ніби плакав через те, що Доротея виявилась простою дівчиною, а не королівною Обізіяною, од якої він великої сподівався ласки.
Довгенько ще так плакали всі й дивувались, аж тут Люсінда й Карде-ніо стали навколішки перед доном Фернандом і почали дякувати за явлену їм ласку такими щирими та ґречними словами, що зворушений рицар не спромігся й на відповідь, лише підвів їх обох і обійняв любо та приязно. Тоді спитав у Доротеї, яким чином загналася вона аж сюди, так далеко від рідного дому. Дівчина розповіла коротенько, але доладно про все, що вже колись розказувала Карденієві; дон Фернандо й товариші його так її розповідь уподобали, що ладні були слухати без кінця - так хороше вміла говорити про невеселі свої пригоди. Як же вона скінчила, зняв річ дон Фернандо й розповів, що з ним сталося в місті після того, як він знайшов на грудях у Люсінди листа, в якому вона писала, що не може бути його дружиною, бо належить Карденієві. Спершу він хотів її вбити і був би таки вбив, якби батьки її не одборонили; з того гніву та досади він покинув їхній дім, присягнувши помститися над ними слушним часом. Другого дня сказано йому, що Люсінда втекла з батьківського дому невідомо куди; аж через місяць він дізнався, що вона знайшла притулок у монастирі, де вирішила довікувати віку, як уже не судилось їй бути в парі з Карденієм. Скоро він про те довідався, подався з трьома дворянами своїми до того монастиря, та не показався зразу на очі Люсінді, щоб там не посилили, буває, сторожі, дізнавшися про його приїзд. Одного дня, виго-дивши хвилю, як монастирська брама нарбзтвір стояла, поставив він двох своїх на чатах біля входу, а з третім кинувся шукати Люсінди. Люсінда була саме на подвір'ї, з черницею якоюсь розмовляла; не давши їй отямитись, вони вхопили її і одвели в певне місце, де можна було дістати весь потрібний припас, щоб її далі везти. Те все вдалося їм дуже добре, бо монастир стояв у щирому полі, на одшибі, далеко від людської оселі. Як побачила Люсінда, в чиї руки вона попала, зразу знепритомніла, а як прийшла знову до тями, то не промовила жодного словечка, водно тільки плакала та зітхала. Отак і довезли вони її, мовчущу та плачущу, до сього заїзду, що видається йому тепер, казав, райським присінням, де кінчаються і зникають усі злигодні земнії.

РОЗДІЛ XXXVII,
де продовжується історія преславної принцеси Обізіяни та оповідаються інші кумедні події
Слухав усе те Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяна обернулась раптом у Доротею, велетень став любісінько [240] доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки не мав про те, що тут сталось. Доротея не могла ще ніяк повірити, що теє щастя їй не приснилось, Карденіо стояв як очманілий, та й Люсінда не прийшла ще цілком до пам'яті. Дон Фернандо складав дяку Всевишньому, що він, милосердний, вивів його з того безвихідного, здавалось, лабіринту, в якому він мало не згубив життя свого й доброї слави, та і всі. подорожні, що в корчмі зібрались, раділи та втішались із щасливої розв'язки тієї безнадійно заплутаної справи. Парох, яко чоловік зналий і дотепний, зумів пояснити гаразд, як, що і до чого і віншував кожного зосібна щасливою долею. Та найдужче раділа, мабуть, корчмариха, бо Карденіо й священик пообіцяли їй, що відшкодують із чохом усі ті втрати, яких вона зазнала з Дон Кіхотової причини. Один тільки Санчо, як ми вже сказали, був сумний та невеселий; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав
- Можете спати, пане Рицарю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець.
- І я так думаю,- обізвався Дон Кіхот.- Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув - раз! - і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюр-ками бігла, як та вода.
- Певніше сказати, як те червоне вино,- поправив Санчо.- Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте

читати