Завантажити

забожитись - сам бачив ту великанову голову, а на ній ще борода довжелезна була, до пояса, мабуть, сягала; а що голова десь запропастилась, то немає дива, бо в цьому домі все по-химородному ведеться, він, Санчо, на собі ще минулого разу тих чар дознав. Доротея сказала, що вірить йому, тож хай він більше не турбується, бо все буде гаразд - що задумали, те й зробиться.
Коли всі нарешті заспокоїлись, парох зохотився читати повість далі, бо небагато там її й лишилось. Карденіо, Доротея і всі, що там були, попросили його, щоб таки дочитав до кінця. Щоб догодити їм, а заодно й свою цікавість задовольнити, парох ізнов почав читати з того місця, на якому їх перервали.
...Отож, переконавшися в честивості малжонки своєї, зажив Ансель-мо в довіллі та упокої. Камілла нарочито кривим оком позирала на Лотарія, щоб приховати од мужа справжні свої почуття, а Лотаріо й собі, щоб товариша ще більше впевнити, попрохав у нього дозволу не ходити до них у гості, бо видно вже, що Камілла його ані на оч. Проте обдурений муж умовив його все-таки, щоб ходив до них по-давньому. Отак на тисячні лади виклепував Ансельмо ганьбу свою, гадаючи, що кує собі щастя. А Леонелла зраділа, що пані їй у всьому попускає, бо не сміє виказати, а навпаки, ладна повсякчас покрити [231] й попередити, та й загуляла вже без оглядків, дбаючи лише про власну втіху. І ось одної ночі Ансельмо вчув у покоївчиній кімнаті чиїсь кроки; він до дверей, аж двері хтось ізсередини тримає. Се йому ще більшої додало охоти, наліг дужче - двері розчинились і в ту мить, як він зайшов до кімнати, якийсь чоловік, вистрибнув із вікна на вулицю. Хотів Ансельмо за ним навздогін бігти, щоб упіймати або хоч дізнатись, що то за один, та Леонелла схопила його за руку й не пустила.
- Заспокойтеся,- каже,- мій пане, не ґвалтуйте і не біжіть за тим, що то вискочив. То до мене - сказати б, мій чоловік.
Ансельмо не хтів їй вірити; в бсліпі гніву добув із піхов кинджала та до Леонелли - скажи, мовляв, правду, бо як не скажеш, уб'ю. Дівчина злякалась і почала говорити вже сама не знала що
- Ой, не вбивайте мене, паночку! Я вам усе-все розкажу, таке, що ви й не думали!
- Кажи зараз,- гримнув Ансельмо,- а ні, то тут тобі й смерть!
- Зараз не можу,- лебеділа дівчина,- бо все на мені труситься, нехай уже вранці. Таке почуєте, що уздивитесь! А той, що через вікно втік, то хлопець один із нашого города,- божився, що має мене сватати.
Ансельмо вгамувався і вирішив почекати до ранку, бо він і в гадці собі не клав, що про Каміллу щось недобре почує, так уже на ЇЇ цноту вповав і впевнявся. Тож вийшов од Леонелли, замкнув двері на ключ і сказав, що доти не випустить, доки вона йому всього не розкаже. Тоді пішов до Камілли й розповів їй, що там із дівчиною приключилось, і про те не забув сказати, що обіцяла вона йому якусь многоважну річ виявити. Годі й питати, чи злякалась Камілла, чи ні. Посіла її смертельна тривога, як подумала вона (та як було й не думати), що Леонелла хоче розказати панові про її зраду. Не хотіла навіть чекати, чи справдиться та підозра, чи ні, а підстерегла хвилю, коли Ансельмо заснув, узяла свої найдорожчі клейноди та грошей скільки там, викралась потай миру з дому та й побігла мерщій до Лотарія. Розказала коханцеві, що отак і так сховай мене, каже, або тікаймо кудись удвох, аби тільки Ансельмо не знайшов.
Збентежився з того Лотаріо, та й непомалу, і довго не міг чогось розумного врадити. Нарешті поклав одвезти Каміллу в монастир панянський, де за настоятельку його рідна сестра була. Камілла на те пристала, і він, як того вимагала справа, одвіз її, не гаючись, у монастир, а сам теж кудись із міста з'їхав, не сказавши про те нікому ні словечка.
Заледве світ настав, Ансельмо схопився і, не помітивши навіть, що Камілли побіч його немає, побіг мерщій до кімнати, де він замкнув покоївку так, бачите, кортіло дізнатись, що ж то вона йому скаже. Одчиняє двері, заходить - аж Леонелли там уже нема, лиш до вікна простирадла прив'язані, певно ж то по них дівчина спустилась і втекла. Сумний та невеселий вернувся Ансельмо, щоб дружині про те сказати - аж і її не видно, ні в ліжкові, ані в усьому домі. Злякавшися ще дужче, давай він у слуг допитуватись - ніхто сном-духом нічого не знає. Коли се, шукаючи Камілли, дивиться - аж скрині її повідчиню- [232] рані, клейноди щонайдорожчі десь забрані тут уже почав про горе своє здогадуватись, урозумів, що не Леонелла була в сій справі головною причиною. Не одягнувшись навіть до ладу, пішов він, як був, зажурений та замислений, до друга свого Лотарія, сповістити його про те нещастя,- аж і того десь нема. Сказали слуги, що виїхав кудись раптово сеї ночі і гроші всі з собою забрав. Мало не збожеволів од тієї новини Ансельмо, а на довершення всього, вернувшись додому, не застав із челяді своєї ані душі живої - дім стояв пусткою.
Не знав уже, що думати, що казати, що робити,- чув тільки, що в голові йому мішається. Розглянеться, подивиться як це так В одну мить не стало в нього жінки, друга, челяді. Небо од нього одвернулось, і, що

читати