Завантажити

відповіла та й не відповість на ваші питання.
- А ми її ні про що й не розпитували,- сказала Люсінда,- тільки запрошували на ніч до свого гурту у сій кімнаті знайдеться місце й для неї, ми вже постараємось улаштувати її якнайзручніше, бо то, знаєте, приємна повинність - услужити при потребі чужоземцям, особливо коли йдеться про жінку.
- За неї й за себе цілую вам ручки, пані моя,- одказав неволь- [244] ник.- Я високо ціную запропоновану ласку - вона справді подвійно велика і тим, що дає нам несподіваний порятунок, і тим, що виходить від таких шляхетних, бачиться, осіб.
- Скажіть, пане,- спитала тоді Доротея,- чи ся панночка християнка, чи магометанка її вбрання, а надто її мовчання примушують нас думати, що вона не зовсім така, як би нам хотілось.
- Одягом і родом вона мусульманка,- одказав невольник,- проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри.
- Виходить, вона нехрещена - спитала Люсінда.
- Поки що не трапилось нам слушної нагоди,- одказав невольник.- Відколи вона покинула свій рідний Алжір, над нею, хвала Богові, ще не нависала небезпека смерті, аби ми мали її охрестити, не ознайомивши спочатку з усіма обрядами, яких вимагає свята наша мати церква. Та скоро вже охрестимо її з Божою поміччю, і то урочисто й гідно, як личить її станові - бо він у неї значно вищий, ніж то можна судити з її та й з моєї одежі.
Ці останні слова справили чимале враження на слухачів їх уже знімала цікавість дізнатися, що ж то за люди такі - той невольник і та мавританка, але ніхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила ЇЇ обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавританка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе душі й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці й запобігти її ласки.
Дон Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її - Лела Зораїда. Як вона те почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко
- Зораїда ні - Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія).
Почувши ті слова, вимовлені з таким хвилюваням, дехто з присутніх мусив і сльозу втерти, найпаче з жінок, що з натури своєї бувають чулі та жалібливі. Люсінда обняла її ніжно й промовила
- Так, так, Марія, Марія. Мавританка повторила за нею
- Так, так, Марія... Зораїда маканш! (Тобто, по-їхньому, «ні»). Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили
дона Фернанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався, щоб догодити якнайліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч він і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсінда й Зораїда, напроти - дон Фернандо й Карденіо, потім невольник і прибічні [245] дворяни, а до паній підсіли парох із цилюрником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку, та ще охотніше було їм слухати Дон Кіхота. На нього знов найшло таке натхнення, як під час вечері з козопа-сами, коли він ушкварив широкомовну орацію. Так і тепер їв-їв, а потім раптом зупинився і почав глаголати
- Воістину можна сказати, панство моє, що великі й нечувані речі доводиться часами тому вбачати, хто обрав собі долю мандрованого рицаря. Якби не так воно малося, то хто з живущих нині на землі, увійшов до брами сього замку і побачивши нас у такому от вигляді, хто, кажу, подумав би й повірив, що ми - це справді ми Хто сказав би, що отся пані, котра сидить обіч мене, є велика можновладниця, як нам усім відомо, а я - той Рицар Сумного Образу, про якого світами лунає тисячоуста слава Тим-то немає жодного сумніву, що се ремесло переважує й перевищує геть-чисто всі заняття, які повигадували люди, і його треба шанувати тим більше, чим з більшими воно зв'язано небезпеками. Нехай же сховаються в кут тії, котрі. говорять, ніби вченість варта більше над військову справу хоч би хто проголошував таку єресь, я йому скажу, що він сам не знає, що верзе. Вони, бачите, підпирають ту свою думку ось яким переконливим (по-їхньому) доказом розумова праця нібито вище стоїть за мускульну, а для військової справи нібито досить самої лишень тілесної сили. Так наче воїни то якісь поденні робітники, що аби тільки здоровий був та дужий, так наче в військову справу, чи, коли хочете, воєнне мистецтво, не входять також героїчні подвиги, для звершення яких треба неабиякого розуму, так наче полководець, що веде до бою свою рать чи обороняє

читати