Завантажити

Крізь вікно палати пробивалось вранішнє проміння, утворюючи химерні візерунки на гіпсі, що огортав мою скалічену ногу. Скептичним поглядом я довго вивчав праву кінцівку і думав про вічне: про голодні племена Африки, про бобрів і їхні дамби, про андронні коллайдери і рентгеноструктурні дифрактометри, про правильність теорії еволюції, про смак солодощів з кав’ярні «Dunkin´ Donuts»… Проте найважливішим питанням, яке видзьобувало мої мізки зсередини, було таке: що ж робити у близькому і далекому майбутньому?

Всі мої колишні плани зазнали краху у той момент, коли травматолог з незворушним хом’якуватим личком і холодним голосом повідомив: травма не дозволить продовжити кар’єру футболіста, хоча й вона, як на мої 15 років, досить стрімко розвивалась. То був шок!..

Щоденні тренування, довгі та беззмістовні напучування тренера, розтягнені м’язи і все інше, що довелось мені витерпіти на шляху до моєї спортивної мрії, - зійшло на пси. Часто у мозок прокрадались всілякі сірувато-брунатні думки, і я був ладен покінчити життя самогубством. А інколи прокидалось нестримне бажання помститись отому надто агресивному хавбеку, який жорстко зафолив мене у розпал відповідального матчу. І ось я лежу на лікарняному ліжку і терплю тутешню «неперевершену» їжу. В ті моменти, коли мені приносили обід, я з жалем згадував смак пончиків з «Dunkin´ Donuts» і болісно переживав їх- ню відсутність.

Цілими днями я тупився в білосніжну стелю палати і слідкував за життям та звичаями мух, що мирно складали мені компанію. Лише інколи цю інтимну обстановку порушувала медсестра, що підтримувала мою життєдіяльність. Частенько сюди навідувалась і огрядна санітарка, однак її присутність не викликала у мене ейфорії, адже жінка безперервно молола дурниці про бездомних котів та рисові кульки або наспівувала пісеньки Майкла Джексона своїм басовитим голосом.

Мати вкрай рідко відвідувала мене, адже «кінець місяця, потрібно звітувати перед начальством», а батька я не бачив з тих пір, коли він утік з якоюсь кореянкою в Гонолулу, залишивши по собі купу боргів, стару «Субару» та пару вовняних шкарпеток.

Годинник, що сумирно висів собі на стіні у незмінно вертикальному положенні, показував полудень… Містер Очевидність наштохнув мене на думку, що зараз мені принесуть тацю, повну лікарняної їжі: дресированих овочів, соєвого м’яса і крові убитих помідорів – несоленого томатного соку. Вловивши підозрілі звуки, що долинали з коридору, я сконцентрував усю свою розсіяну увагу на клямці дверей, що моторошно та зловісно заскрипіли і рвучко відчинилися. На порозі у всій красі постав мій друг із розпатланим волоссям й акустичною гітарою за спиною, яка дивним чином скидалася на його сіамського близнюка. Витримавши довгу театральну паузу, хлопець з-під поли своєї камізельки витягнув білий паперовий згорток і елегантним жестом подав його мені. В голові зароїлася ціла купа гіпотез про вміст цього виробу пакувального мистецтва. Я запитально зиркнув на хлопця.

- Відкривай, – кивнув він, приземливши найм’якішу частину свого худющого тіла на стілець, що самотньо стояв біля мого ліжка. Пакет був вщент наповнений свіжими ароматними пампушками із шоколадною поливою, посипаними кокосовою струганиною та арахісовими горішками. Їх божественний запах залоскотав мої нюхові рецептори.

- Ммм… Як ти здогадався? – мовив я із набитим солодощами ротом.

- Омега-альфа-священні боги Шинігамі розкрили мені твої найпотаємніші захцянки, - сказав хлопець серйозним голосом, театрально розмахуючи руками. – Як твоя нога, Така-кун? – повів далі він, позбувшись усієї тієї пафосності.

- Їснує відмінно… Від усього тіла… Наче загублена у просторі і часі. А ще нереально свербить, - зізнався я, закінчивши жувальну роботу над другим пампух, і взявся за третій.

- Якась нісенітниця! – почухав мій друг Коічі свою потилицю і зиркнув на загіпсовану ногу примруженими очима.

- Зіграй щось, - мовив я, кивнувши у бік гітари.

Хлопець, взявши інструмент, витягнув із задньої кишені протертих джинсів медіатор. Гучно прокашлявся.

- Слова Коічі Макімури, музика теж моя. Виконується вперше, - відрекомендував він своє творіння. Струни забриніли. Шибки - також. Мухи попадали зі стелі. Коічі співав голосно і впевнено:

«Ти ходиш по вулицях Хараюку,

Вдивляєшся в очі самотніх лоліт…

Чиєсь життя перетворив ти у муку

Й не бачиш, до чого котиться світ.

На жаль, люди не такі наївні,

Як тобі це могло здатись раніше.

Вони хочуть помститись

І прагнуть реваншу,

Тому придивися до них всіх пильніше!

Бо все-таки хтось вийме катану

І запхає тобі меч аж у спину.

Тож знай, що не можна загоїти рану,

І біль в твому серці ніколи не згине!»

Спів Коічі не вражав. Слова були не надто довершеними. А от мелодія мене зачарувала, і вперше за весь час безцільного вилежування в лікарні у мене визріла рятівна думка: треба і собі навчитися грати! На гітарі. Бо з футболом, схоже, покінчено.

Я потер підборіддя і втупився в Коічі.

- Мене завжди жах проймає, коли ти так дивишся на мене, - мовив той і засовався на кріслі. – Що ти від мене хочеш?

Я безцеремонно витер забруднені пончиками пальці об білосніжне простирадло і зіпнувся на ліктях:

- О, пречудовий Коічі-сенсей, чи не були б ви такі ласкаві навчити мене вашому неперевершеному гітарному мистецтву?

- Безумовно, Такаюкі, - полегшено відказав хлопець, який, очевидячки, сподівався на щось зловісніше. – Можемо починати негайно!

Коічі передав мені гітару. І в той момент, коли я провів пальцями по струнах, кожна клітина мого тіла відгукнулася трепетним бринінням. Мої перші спроби були не надто вдалими , однак я вперто продувжував практикуватись і вдосконалюватись.

Вже через два тижні я досягнув рівня гри Коічі, проте відчував у собі ще купу потенціалу, тому не зупинявся. Згодом я придбав красуню-гітару, продавши старе батькове авто. Так почалася моя кар’єра рок-музиканта.

Я купався в увазі школярок-прихильниць, котрі безперервно підстерігали мене в різних закапелках богемної Осаки. Проте не все складалося так безхмарно. Через два роки після моєї травми за таємничих обставин помер Коічі. Безперечно, ці обставини були невідомими лише для друзів та знайомих. А от родина чудово знала, чому він відійшов на той світ. Старі бабки-пліткарки подейкували, що все трапилось через передозування наркотиками. Однак то було направду безглузде припущення, адже я чудово знав хлопця і можу руку на відсіч дати: той не захоплювався таким дурницями! Серед інших пішов поголос про суіцид. Побий мене грім, якщо Коічі був здатен на таке! А ще хтось висував гіпотезу, що того забрали косміти і вони зараз проводять над ним експеременти (тут можна хіба вказівним пальцем біля скроні покрутити!). Проте мені було зовсім не важливо, як помер мій друг. Я ніколи більше не побачу Коічі, – ось що мало значення!

Я зовсім перестав їсти. Зачинився в своїй кімнаті і ні з ким не розмовляв. Я тільки усвідомлював, що так не може тривати вічно. Проте втрата друга підірвала всі мої сили.

Одного похмурого дощового дня хтось невпевнено постукав у двері моєї кімнати. Я неохоче піднявся з ліжка і відчинив їх. Переді мною стояла мати Коічі, бліда і зажурена. Склалось таке враження, що більше ніколи на її обличчі не з’явиться посмішка. В руках вона тримала акустичну гітару, з якої я починав. Жінка мовила тихим тремтливим голосом:

- Він завжди хотів, щоб ти домігся успіху в музиці. Прошу тебе, ніколи не припиняй грати. Заради нього… Я знаю: Коічі хотів би, щоб ця гітара залишилася з тобою.

Жінка, залишивши інструмент, мовчки подалася геть.

Я зрозумів, як діяти далі. Зібравши всі гроші, що залишилися від продажу «Субару», та зачохливши гітару Коічі, я вирушив у Токіо. Там була сила-силенна можливостей для таких «оленів», як я, пробитися в люди.

Вже за кілька годин я крокував вуличками столичного району Шібуя. Живіт гучно бурчав, прагнучи їжі. Я забрів у найближче кафе. Замовивши рамен – запашну гарячу зупу – всівся на вільне місце. Аж раптом з протилежного кінця зали за мій столик телепортувався якийсь дивний чолов’яга з відверто жіночними манерами і фіолетовим в’язаним шарфом, перекинутим за плече. Наступної миті з його вуст пролунала зовсім неочікувана пропозиція:

- А чи не хочеш ти, хлопче, працювати моделлю?

І протягнув свою візитівку ніжно-рожевого кольору. Я ледве втримався від сміху, але вдав, що мене це зацікавило. З’ясувалося, що чоловіка звуть Йоічі Ішікава і він – менеджер модельного агентства «Cherry Blossom».

- Безперечно, я прийму вашу пропозицію до уваги. Але ви повинні зрозуміти, що величезна кількість рекламних агентств хоче співпрацювати зі мною, - злукавив я, закинувши ногу на ногу. – Тому не факт, що виберу саме ваше…

- То, може, хоч телефончик свій даси? - мовив чоловік, пожираючи мене поглядом.

- Ні, я сам зателефоную вам, якщо ваша пропозиція мене зацікавить.

Ішікава заскреготів зубами, пробурмотів щось собі під ніс і подався геть.

Наступні кілька днів я оббивав пороги всіх рекордингових компаній, яких могла зацікавити моя творчість. Проте їхні менеджери в один голос заявляли, що я не досяг «вісімдесятого левела» гри на гітарі, що я ще зелений і недосвідчений музикант, і що вони можуть влаштувати мені тур лише… громадськими туалетами Саппоро. А запрошення від модельних агентств я, навпаки, отримував безперебійно. Проте не горів бажання поринати в їхнє своєрідне та підозріле оточення. Схоже, залишалося єдине – повертатися додому.

Поїзд на Осаку мав прибути через дві години. Сонце вже сідало за обрій, а я мирно протирав свої штани на лавочці у тихому сквері. Взявши гітару, я згадав пісню про самотніх лоліт, катану і незагоєні рани, що її написав Коічі. Пальці торкнулися струн, і кожна клітина мого тіла відгукнулася трепетним бренінням. Дежавю…

З кущів, що виростали собі з-під матінки-землі, вискочив якийсь оригінал у чорних шкіряних штанях та у футболці з криваво-червоними візерунками. Він приземлив своє тіло переді мною і вилупив свої очі. Після хвилинного заціпеніння хлопець здійняв свої руки до неба:

- Хай благословить тебе священий Камі-сама, о незнайомцю! – він поклав мені свою руку на плече. – Щойно я почув: ти талановитий гітарист! І якщо інші не казали тобі цього досі, то всі вони лосі, олені, недолугі нащадки третього покоління бобрів і просто люди з повною відсутністю фантазії і вміння самостійно мислити!

Через кілька хвилин ми вже сиділи в найближчому шинку і попивали яблучне пиво. Я розповів хлопцю про своє життя, а Казухіро (так його звали) розкрив мені найжахливішу таємницю: у нього є свій бенд, але бракує талановитого і привабливого гітариста, і я якнайкраще підходжу на цю роль. Тож не довго думаючи, я погодився стати учасником цього поки що інді-гурту. Про повернення до Осаки не було й мови!

У гурті я зміг проявити себе не лише як гітарист, я як автор слів пісень та неабиякий композитор. Також виявилося, що у мене досить приємний голос, тож я виконував і бек-вокальні партії. Згодом про творчість нашого бенду дізнались на верхівці музичного айсберга якісь великі «шишки», і контракт з престижним лейблом був у нас в кишені.

Але, на жаль, у гурті склалась не зовсім дружня атмосфера: барабанщик і басист відверто заздрили мені, адже увага всіх фанаток була звернена в мій бік. І, як це часто трапляється, наш гурт розпався на піку популярності після одного з концертів. Проте я більше не збирався покидати музичний простір. Підписавши контракт з «Universal Japan», я став major-виконавцем.

***

Я лежав, розкинувши своє втомлене після всесвітнього туру тіло на м’якому ліжку, віддавшись в обійми ковдри. Довго не міг заснути: думав про вічне. В голову прийшла несподівана ідея – подякувати тому хлопцеві, якому я хотів помститися за мою зламану ногу. Я вже давно перестав відповідати собі на запитання: а що б зі мною було, якщо б тоді я уникнув травми, невже став би відомим футболістом? Адже я остаточно зрозумів, що музика – моє життя, мій кисень, без якого я помру.

«Завтра поїду в Осаку» - зробив я собі настанову перед тим, як перемкнути тіло в нічний режим.

читати