Електронна бібліотека/Проза

ШЛЮБНА НІЧОлександр Астаф´єв
«Dolce Vita» (уривок)Марія Микицей
Гора вин (новела)Віктор Палинський
Нарцисизм і стражданняСтепан Процюк
Наодинці з порожнечеюСтепан Процюк
Terra incognitaСтепан Процюк
ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Завантажити

«Dolce Vita» — це історія дивної дружби і ще дивнішої любові, історія здійснення найсокровенніших бажань, навіть якщо для цього потрібно чекати півжиття, історія про неповторність і загадковість кожної миті, а ще про неможливість знайти відповіді на всі запитання.

…Може, так би й трапилося – «ніколи не бачитися», – якби моє тодішнє життя не нагадувало гнучку акацію, водночас всипану колючками і неймовірно розкішним запашним білим цвітом: і було просто неможливо передбачити, куди тебе занесе цього дня і що отримаєш у подарунок – колючку чи пахуче ґроно. І в цьому молодому дуалізмі десь за півтора року мій новий хлопець – фанат жіночого гандболу – вмовив мене піти подивитися з ним міську студентську спартакіаду з жіночого гандболу – наші дівчата грали з політехнічним інститутом. Коли б я була не така життєрадісна і коли б минуло не півтора року, а, наприклад, пів чи навіть рік, слово «політех», може б, викликало в мене якісь спомини чи принаймні туманні асоціації, може б, тоді зателенькали маленькі застережливі дзвіночки в моїй веселій голові чи якесь добре провидіння відвернуло б нас від тієї поїздки на інший край міста.

Але, на жаль, нічого такого не трапилося. Я трохи покомизилася і

повередувала, що не люблю жодного гандболу, що мені не подобається дивитися на людей, які бігають і підстрибують, і якщо вже йти на якусь спортивну подію, то краще на змагання з перетягування каната. Бо колись у десятому класі я якимось дивним чином, вже не пам’ятаю, яким, потрапила на такі змагання, і ті свої враження пам’ятаю ще досі. І навіть тепер, через призму часу, вони здаються мені дуже сексуальними, включно з канатом як своєрідним фалічним символом, а коли його ще й тягнуть у різні боки дванадцять чоловіків, а тринадцятий керує цим процесом, то про що вони думають і що уявляють собі, роблячи це?

Ігор засміявся:

— Я тобі зараз покажу, про що вони думають, – і його голос вже говорив за нього. А потім руки і все решта.

Я завжди дивувалася такому. Ще мить тому ти не думаєш про жодний секс, зрештою маєш купу важливіших і нагальніших справ, треба підфарбувати вії і знайти в бездонній сумці помаду, і подумати, що одягти, і не забути ввечері забрати свій конспект з політекономії, і як це я раніше не помічала, що мене нервує цей колір штор на вікні, і треба купити нові колготки…

А тут за якусь мілісекунду невідомо звідки тебе накриває хвиля найпотужнішого цунамі й змінює все, перетворюючи тіло на гарячу магму, на плазму, на рідке скло; короткі ламкі лінії рухів, повних жаги й бажання; пояс і блискавка на його джинсах і синє листя моїх, що рвучко спадають додолу, й до ліжка так далеко; старе й надійне крісло; гарячі долоні на моїх сідницях; ліани рук – які проростають крізь мене; солоний пісок на повіках; божевільна золота вода безмежного плеса; одне дихання на двох і одне зоряне небо над головою – пульсари цефеїди квазари сліпучий вибух наднової.

 

Звичайно, на початок гри ми спізнилися. Знайшли два вільні місця в п’ятому ряду, сіли. Ігор обійняв мене за плечі, поцілував у голову й почав, на відміну від мене, дивитися, як грають команди. Я на майданчик майже не дивилася, натомість розглядала вболівальників і вболівальниць, якими були заповнені десь дві третини місць. За чотири крісла від мене сиділи дві дівчини і бурхливо реаґували на гру. Вони були майже однаково коротко підстрижені й досить вродливі. Наша, а точніше, Ігорева поява внесла додаткове пожвавлення в їхню поведінку, вболівальниці почали емоційніше кричати й розмахувати руками, час від часу кидаючи погляди на нього. Можливо, ще якісь дівчата звернули на Ігоря увагу, зрештою так само, як і на мене хлопці. Тобто ми з Ігорем були гарною парою, якщо говорити загальноприйнятою мовою, і тому привертали увагу й сприймали її як належне, наскільки це було можливо. Розглядаючи зал і майже не нудьгуючи, все ще гаряча й невагома, звикаючи до криків та шуму, краєм ока я час від часу вловлювала гру на майданчику, якісь окремі динамічні силуети, якусь фігуру, що рухалася не так, як інші. Знічев’я, адже й так особливо не було чим зайнятися, я почала приглядатися до неї: міцно збита, але пропорційна, сильна й швидка, вона відчувала м’яч чи навіть притягувала його до себе, бо завжди опинялася на траєкторії його польоту. І коли м’яч потрапляв до її рук, ця гандболістка дуже вправно кидала його іншим дівчатам або й коротким, майже невловним для ока жестом закидала його у ворота під тріумфальний гул трибун. І це її коротке світле волосся разом з нею бігало, закидало м’ячі, ухилялося від суперниць і раділо перемозі, воно робило її схожою на кульбабу, якій раптом набридло рости на одному місці і вона не вигадала нічого кращого, як обернутися у гандболістку й отак ефектно провести час. І якщо я вправності цієї кульбаби дивувалася про себе, то Ігор з якоїсь миті почав бурхливо виявляти своє захоплення, емоційно хапаючи мене за руку: «Ти це бачила?», «Неймовірно», «Фантастично», «Яка вона швидка», «Як їй це вдається?», «Нічого собі»...

 



Партнери