Усе навколо вирувало тисячами голосів. На одному майдані пліч-о-пліч розташувалося відразу два вокзали – залізничний та автобусний, мов нерозлучні вічні мандрівники-сковородинці.

З боку залізниці тітонька через «брехунець» оголошувала розклад потягів і підганяла тих немоторних пасажирів, котрі постійно запізнюються і стрибають у вагон останніми, надсадно дихаючи. Перекупки, котрі повсідалися за своїми кульгавими столиками вздовж тротуару, біля якого пригальмовували автобуси місцевого та міжобласного сполучень, припрошували купити цигарки і жуйки вроздріб, хвилювали ніздрі пиріжками власної випічки – з яблуками, капустою, картоплею, сиром, квасолею, яйцем і цибулею, сосискою, котлетою та просто м´ясом невідомого походження.

Марта притримувала свій великий живіт, що безсоромно викруглювався із «пуховика», якого заледве змогла застібнути. Дув пронизливий весняний вітер. Дівчина переживала, щоб мале дитятко там, у надрах організму, в правічній материнській річці, не змерзло. Максим обійняв її за колись тоненьку талію заспокійливо, легенько притискаючись. З іншого боку стояла Інна, співмешканка вагітної в гуртожитку, близька подруга. Вона відверто трусилася від холоду всім тілом, нагадуючи довгу тонку ковіньку з брязкалом, щоб відлякувати злодіїв, у руках сторожа – її тоненьке коротке пальтечко було скоріше модним аксесуаром, ніж повноцінною верхньою одежиною. Інна поглядала на Максима, проте не наважувалася попросити зігріти і її. Врешті вона й собі обійняла Марту, поклавши долоню на руку хлопця, яка була, як завжди, сухою і гарячою.

Трійця молодих людей тісно переплелася тілами, намагаючись врятуватися від березневої погоди теплом одне одного, а поблизу них, біля кіоску «Морозиво» (в ньому в цю пору купували хіба що гарячу каву, яку там також пропонували) в єдину купу-малу збилося кілька безпритульних собак, дивом умістившись на клапті картону і солодко замруживши очі.

– Я дуже не хочу їхати додому, – мовила Марта, – боюся, що мама сваритиме. Батько здатний і з хати вигнати. Він же був контужений під час війни в Афганістані, може збожеволіти від злості…

– Головне – не хвилюйся, тобі не можна переживати! Думай лише про дитину, – порадила Інна.

– Ми для того і їдемо з тобою, щоб підтримати і захистити, – додав Максим і сильніше обійняв вагітну.

Під´їхав старенький автобус-динозавр, той, на якого чекали. Всередині розтікалося тепло – працювала пічка, а ось тверді дерматинові сидіння були зовсім незручні. Проте ніхто не нарікав – краще погано сидіти, ніж добре стояти, ризикуючи впасти від їзди українськими вибоїстими дорогами.

Марта сіла поруч із Максимом, а Інна вмостилася позаду них. Остання одразу відхилила брудну бузкову занавіску на вікні для кращого споглядання краєвидів. Подорож мала тривати довгих чотири години. Вагітна на мить прислухалася сама до себе й запропонувала перекусити. Інна дістала із сумки пиріжки, які придбала у вокзальних бабусь, і пляшку мінералки.

– Ху-у, мені легше, а то щось нудило, – Марта віддала надкушеного пиріжка з капустою хлопцеві і всілася зручніше, ширше розвівши коліна і поклавши долоню на живіт.

– О, штовхається, – з лагідним тремом у голосі сказала вагітна і допомогла пальцям Максима теж відчути борсання ще ненародженого малюка.

– Ромка борюкається? – Інна й собі встромила носа між плечима парочки.

– Та-а-ак, – блаженно відповіла Марта.

Коли завдяки УЗД дізналася стать плоду, вона разом із Максимом та подругою придумала ім´я своєму майбутньому хлопчику. Відтоді трійця так його і називала. Наприклад, коли збиралася до когось на гостину, одразу жартома попереджала, що візьме з собою і Романа.

Автобус поволі заповнювався людьми – студентами зі спортивними порожніми торбами, сільськими бабцями, які тягнули на собі важкі «баули», придбавши хліба, цукру, ковбаси, цукерок за вторговані на базарі гроші за молочні продукти, та рідкісними персонажами – міськими, добре одягненими і приємно напахченими, котрі їхали навідатися до далекої рідні.

– Ой, тут тітка Веліна, наша сусідка, – Марта присоромлено сховалася за Максимом і готова була провалитися крізь трухляву підлогу автобуса.

– Спокійно, вона тебе, може, й не побачить, – втішив хлопець.

Тітку Веліну не дарма називали в рідному селі Марти Малі Ялинки «стоокою відьмою» – ввійшовши до транспорту, вона одразу ткнулася поглядом у розповнілу фігуру дівчини. І цілеспрямовано рушила до неї, розпихаючи інших потужними плечима борця-важковаговика і своїми такими напханими вщерть картатими сумками, що вони й не зачинялися на блискавку і з них визирали продукти, прикриті барвистими хустинами від заздрісних очей.

– Добрий день, Марто, – першою привіталася тітка Веліна і почала нахабно свердлити очима Максима, щоб він поступився їй місцем. Але хлопець і не думав підійматися.

– Давненько тебе не бачила. Скільки це ти вдома вже не була? Півроку? – продовжила «стоока відьма».

– Ви вгадали, тітонько! – підлабузницьки пропищала Марта.

– А що це з тобою за хлопець? Кавалер? Чи жениха додому везеш? – безцеремонно поцікавилася співрозмовниця.

– Він мій одногрупник, – сором’язливо сказала дівчина.

– Такі зараз невиховані хлопці пішли… Зовсім не поважають чужу старість! – голосно мовила тітка Веліна й взялася детально вивчати маківку Максима. Він уперто не зважав на це і дивився поперед себе.

– Сідайте, будь ласка, – не витримала Інна і, переступаючи через коліна худенької пересушеної на тараньку бабці, яка всілася поруч неї, звільнила місце для відьми.

– Дай, Боже, тобі здоров´я, дочко! – громоподібно сказала тітка Веліна, з осудом глипнувши на Максима, – От є ще совісні діти, які шанують старих!

Інна скептично всміхнулася – тітка Веліна явно не дотягувала віком до «старих» – їй було ледь за п´ятдесят років. Марта жадібно ковтала повітря розкритим ротом – їй стало кепсько від того, що відьма дихала в потилицю.

– Давай вікно відчиню, – запропонував Максим і трохи відхилив кватирку.

Автобус задеренчав і поїхав. Із прочиненого вікна свіжим потоком лилося повітря і Марта з насолодою роздувала ніздрі.

– Ой, Боженьку, застуджуся! – заволала тітка Веліна, – Хто це додумався вікно відчинити? Негайно закрийте!

– Чого ви, протягу ж немає! – сказав Максим, намагаючись себе стримувати.

– Знаю я цю молодь, вам що – міцні як бики, курите, п´єте і нічого вам не стається! А в мене здоров´я – катма, зараз продує, а потім на які гроші лікуватися? – тітка Веліна біснувалася і била себе в могутні сильні груди.

– Нічого тобі не станеться, – втрутилася бабця, котра сиділа біля відьми, – а дівчина вагітна, їй погано!

– Хе-хе, – тітка Веліна не очікувала такого повороту, – я ж не бачу, тяжка вона чи ні!

Жінка на хвильку замовкла, а потім торкнула Марту і запитала пошепки:

– Ти на якому місяці?

– Тітонько, на дев´ятому, – відповіла дівчина.

– Щось живіт у тебе маленький… – із виглядом знавця закопилилася «стоока відьма».

– Як же ти можеш бачити той живіт, коли позаду неї сидиш, – не витримала бабця, – сиди спокійно, не чіпай її!

– Що? – запінилася тітка, – Що ви собі дозволяєте?

– Ц-ц-цить, ц-ц-цить мені, – стиха просичала бабця, повернула голову і вп´ялася у відьму маленькими чорними очицями.

Суперниця не відвела баньки, витримала «очну ставку», проте вся зжовкла і до самісінького свого села сиділа мовчки, втупившись незрячим поглядом кудись далеко-далеко.

Коли подорожні геть задерев´яніли від сидіння, а в тих, хто стояв, боліли руки триматися за поручні і підкошувалися ноги, автобус дочмихав до повороту з табличкою «Малі Ялинки» і зупинився, випускаючи темний отруйний дим із вихлопної труби.

– Нарешті! – сказала Марта, вийшовши з «душогубки». Вона випросталася і на повні груди ввібрала цілюще повітря – навкруги росли височезні пишні ялинки.

– Гм, Малі Ялинки… А що, є ще Великі? – запитав Максим.

Трійця зійшла з траси і бадьоро покрокувала вглиб лісового тунелю ґрунтовою дорогою. Тітка Веліна їх обігнала і швидко мчала вперед, незважаючи на важкі торби в обох руках.

– Є, – відповідала Марта, – мені бабця покійна розповідала, що за нашим селом, ще глибше в лісі, колись було село з такою назвою. Його збудували кріпаки, які втекли від пана. Великі Ялинки поступово розрослися і розбагатіли. Проте сталося так, що це село повністю знищили… Хто і чому – ніхто достеменно не знає. Ті, хто вижив, заснували нове пристанище – Малі Ялинки.

– А руїни можна побачити? – поцікавилася Інна.

– Кажуть, що збереглося кілька хат десь глибоко в нетрях, проте ніхто з моїх знайомих там не бував.

– Я залюбки відвідала б ті місця… – мрійливо сказала Інна.

– Хто б сумнівався! – насмішкувато додав Максим.

Незабаром вигулькнули перші хати – деякі обкладені червоною цеглою, інші – новіші, цегляні, траплялися і «шевченківські», просто побілені вапном, під старенькими шиферними дахами, з копичками кукурудзяного бадилля, прилаштованими до стін, щоб трималося тепло всередині. Кожна садиба оточилася фруктовим садом, який тужавів повними тугими бруньками, готовими ось-ось розкритися молодими свіжо-зеленими листочками. Надвечір´я заливало краєвид променями червоної відкритої рани сонця.

– Ще довго? – Інна втомилася і ледь перебирала ногами.

– Ото ти додумалася на високих підборах у село податися! Думаєш, тебе хтось посватає? – не втримався хлопець.

– Та ні, на тебе чекатиму, – відгризнулася дівчина.

– Не сваріться, гляньте, он мій дім видніється, – втихомирила їх Марта. Вона почувалася двозначно – з одного боку мала батьківщина її надихала і врівноважувала, а з іншого – змушувала нервувати.

Здалеку було видно, що хтось вийшов з Мартиного подвір´я і стоїть, очікуючи.

– Мамо!

Марта випустила руку Максима, за яку трималася, і перевальцем побігла до постаті.

– Спринтерка! – вразилася Інна.

– Тримай язика на припоні, ще бовкни щось при батьках Марти! – насварився Максим.

– Раніше на мій язик ти не жалівся… – образилася «ковінька».

Звісно, тітка Веліна встигла попередити сусідку, що до неї чимчикують гості – дочка з «надутим» пузом, наречений і якась дівка-жердина. Гадаючи, що її ніхто не помітить, «стоока відьма» крадькома підглядала з-за свого тину.

– Донечко моя кохана, – мама обіймала й цілувала Марту, ніби не помічаючи її «барабан». – А хто це з тобою?

– Мій одногрупник Максим та Інна з паралельної групи, я про неї тобі розповідала, – розчулено відповіла вагітна.

– Заходьте, заходьте в хату, вибачайте, як що не так, бо ж не знала, що приїдете, – клопоталася матір, ніби квочка над пухнастими жовтими грудочками.

У дворі туберкульозно підгавкував кудлатий пес помаранчевого кольору, припнутий біля буди – бочки, покладеної на бік.

– Рексе, Рексюнчику, – підійшла до нього Марта і протягнула руку, щоб погладити. Собака замовкла, притиснула вуха до голови і швидко-швидко замахала хвостом, підмітаючи пилюку.

– Не чіпай його! В нього яка хочеш зараза може бути! – застережно вигукнула мати. Все-таки вагітність доньки для неї не залишилася поза увагою.

– Батько вдома? – запитала Марта і її голос зрадницьки затремтів.

– Ні, поїхав кіньми там до одного, щось може підзаробить. Ви проходьте в хату, не соромтеся, вечерятимемо, – припрошувала мати.

Марта угукнула, очікування батькового «вироку» перетворювалося на жорстокі тортури…

Мати, яка попросила називати її тіткою Магдою, в одну мить накрила стіл у найпрезентабельнішій кімнаті – великій, зі сервантом, заставленим сервізами, якими ніхто не користувався, і кольоровим телевізором на покутті, прикритим вишитою серветкою, щоб не припадав пилюкою.

– Їжте, ви ж зовсім нічого не їсте! – припрошувала мати. Сама вона лише покуштувала страву, слідкуючи, щоб гості не зосталися голодними. – Наливай, Максиме!

Хлопець розлив у чарчини вишнівку в пляшці з-під «Житомирської на бруньках», минаючи Мартин келишок. Вагітна меланхолійно сьорбала борщ і тривожно прислухалася до звуків із двору.

Раптом почулося протягле:

– Тпр-р-ру! Куди морду свою вернеш, стара шкапо! Тпру, тпру!

– Батько, – зблідла Марта.

– Не бійся, я з ним поговорю, – мати побігла до дверей.

– Він уб´є мене, заріже нас усіх! – схопилася з місця і знову сіла вагітна.

– Нічого він не робить! Не посміє! – твердо мовив Максим: вишнівка надала йому сміливості.

– Ти ж його не знаєш! Він якось напідпитку хвалився, як різав душманів. Мов домашню худобу забивав їх! – колотилася Марта.

– Гості дорогі! – батько ввалився в кімнату несподівано. – Оп-па, яка ж нежданка! Будемо знайомі – дядько Василь!

Батько здавався цілковито адекватним, проте Марта одразу зрозуміла, що він п´яний як чіп – його очі були такі скляні й далекі, ніби належали іншій людині.

– Здоров, синочку! – поручкався з Максимом батько і втупився у доньку.

Марта принишкла і змаліла.

– Ех, за знайомство і за тебе, Марто! – батько хвацько вихилив чарчину і налив усім пиякам по новій.

– Надовго приїхали? Канікули у вас чи що? – поцікавився.

– Та ні, які там канікули… Завтра ми з Інною поїдемо знову до міста, іспити скоро. А Марта… Марта, мабуть, залишиться, їй народжувати через тиждень, так гінеколог сказав, – запинаючись, відповів Максим: алкоголь уже не рятував від страху перед шураві.

– Молодець, синочку, такий молодий, а вже знаєш, як схитрити… Марті дитину зробив – і навтьоки? – батько так насупив густі брови, що вони перетворилися в суцільну чорну лінію-шлагбаум.

– Василю, не треба так… – спробувала заступитися мати.

– Мовчи, Магдо! Ти теж добра – єдину доньку відправила вчитися за сотню кілометрів звідси! Воно й не дивно, що дитину нагуляла! Вже майже довчилася в своєму ко-ле-джі і на тобі! Приймайте, мамо з татом, годуйте байстрюка!

– Не треба нас годувати, без вас виживемо! – Марта скочила з дивану, необережно зачепивши животом край стола. Посуд гримнув.

– Сядь, сядь, дочко! Дай розібратися із женишком! – батько загорівся і його ніщо не могло зупинити. – То коли весілля відгуляємо? Чи розпишетеся собі тихенько, щоб менше людей на цей сором, – батько кивнув на живіт Марти, – зглядалося?

– У маляти буде тато, я не відмовлюся від нього! – Максим підвівся, щоб його слова були вагомішими. – А ось щодо одруження… – хлопець подивився на Інну, яка весь цей час тишком сиділа поруч із вагітною.

– Що, не можеш? Іншу собі вподобав? Не бути цьому! Або одружуєшся, або моя розмова коротка, – батько схопив кухонного ножа, яким мати нарізала хліб і необачно залишила на столі.

– Заспокойтеся! – перелякано вигукнула Інна, – Він одружиться на Марті, лише покладіть ножа!

– Я так і знав! – батько перекидав холодну зброю з руки в руку і підозріло зиркав то на хлопця, то на дівчину. – З двома крутиш, синочку? Недооцінив я тебе!

– Ти все не так зрозумів, тату! Хай завтра їдуть… – схвильовано сказала вагітна.

– Ні, Марто, не втручайся! Ця дівка може забиратися звідси хоч сьогодні, а хлопця – не відпущу! Не на того напали! – батьковий ніс зобгався у вищирі, як у тигра.

– Якщо треба, я одружуся, – Максим побуряковів. – Після весілля заберу Марту з собою в місто…

– Е ні, мені зять тут потрібен! А що – будинок великий, всім місця вистачить! Підеш зі мною в ліс працювати! – батько вилляв собі залишки вишнівки з пляшки прямо до рота і втерся рукавом.

– Василю, вони все зрозуміли, ходи зі мною, ходи, – мати допомогла чоловіку підвестися і вивела його з кімнати.

– На добраніч, – сказав на прощання дядько й обвів усіх присутніх важкими баньками, які геть запливли від випитого.

– На добраніч, тату, – мовила Марта.

– Солодких снів! – не втрималася, щоб не зіронізувати, Інна.

Нарешті змогли з полегшенням видихнути. Марті було соромно за поведінку батька:

– Вибачте, він контужений, я про це вас попереджала…

– Все о’кей, – Інна почала різати яблучний струдель тітки Магди і раптом застигла: в сусідній кімнаті сварилися.

– Лярво! Вона вся в тебе вдалася, така ж шльондра, – обсипав дружину матюками «афганець», аж вуха в´яли.

– Василю, лягай спати! Ти п´яний! – намагалася його вкласти до ліжка дружина.

– Ти мене не втихомирюй! У-у-ух! Падлюки!

– Посоромився б…

– Га? Хто хазяїн у цій хаті?

– Ти, ти!

– Я казатиму все, що захочу!

– Ти й так усе сказав, що хотів…

– Зараз договоришся! Диви! Думаєш, що найрозумніша? Лярво!

Батьки раптом замовкли і долинув звук, ніби хтось сам себе ляска по плечах. Потім – дзвінкий ляпас по щоці.

– А-а-а! Виродок! Усе життя мені зіпсував! – кричала мати.

– Шльондра! Ось тобі, отримуй! – побиття повторилося.

Максим вмить опинився біля дверей і застигнув.

– Чого стоїш? Захисти майбутню тещу! – вигукнула Інна.

– Благаю, ні! – Марта важко підвелася і молитовно стисла руки, – Не втручайтеся! Буде тільки гірше!

– Максиме? – наполягала Інна.

Хлопець тупцяв на місці і не міг зважитися втрутитися. Тоді дівчина відштовхнула його і ввірвалася в сусідню кімнату. Тітка Магда покірно сиділа на стільці, а дядько Василь, схожий на скаженого пекельного дідька, схопив обома лаписьками комір кофти дружини, коліном вперся в її груди та роздирав одяг на клапті. Це було жахливе видовище. Інна підбігла і всунула все лезо кухонного ножа в спину контуженого.

– Ох, – здивовано промимрив нападник, обм´як і впав на підлогу. Під його спиною все збільшувалася калюжа крові.

– Краще б тебе вбили в Афгані, звіре! Звіре! – повторювала Інна в істериці.

Тітка Магда продовжувала сидіти на стільці. Вона сліпо дивилася на тіло свого чоловіка і не рухалася.

– Що ти наробила? Татку! – бідкалася Марта, припавши до батька.

Максим налапав пульс – «афганець» продовжував жити.

– Марто! Клич тітку Веліну! – мати нарешті отямилася. Вона сповзла зі стільця і сіла поруч із чоловіком просто на підлогу, – Що ти чекаєш? «Швидку» з райцентру не викликатимемо – все одно не встигне!

– Йду! – Марта змусила себе заспокоїтися.

Коли вагітна вийшла надвір, відчула, як там, внизу, сильно заболіло. Вона зупинилася. Живіт здавався роздутим незручним бубоном. Марта погладила його і потихеньку рушила.

Тітка Веліна сама вийшла на дорогу, немов чекала, що за нею прийдуть.

– Марто, що сталося? Я щось таке чула з вашої хати, ніби билися…

– Так і є, тітонько! Батька поранили! Хутчіше біжімо!

Але відьма не поспішала. Спроквола йшла і розпитувала про оказію.

Вдома Інна відчайдушно терла забруднену підлогу вологою ганчіркою, а Максим з матір´ю копошилися навколо пораненого.

– Здоров, Магдо, – привіталася тітка Веліна, – давай тазик гарячої води, рушник і самогонку. Не переживай так! Житиме твій Василь, щоб його, негідника, тьху! – відьма смачно харкнула в куток.

Вона помила руки в тазику, насухо витерлася і відсьорбнула з пляшки самогонки:

–                   Міцна, вмієш, Магдо, вигнати!

Затим перевернула Василя обличчям донизу, обережно звільнила його від сорочки, прошепотіла щось під ніс, тричі плюнула в той же злощасний куток, хекнула і різко вийняла ніж зі спини. Кров так і полилася. Кинувши ножа в тазик, залила самогонкою рану. Затим щось зачаклувала руками, дістала з ліфчика голку з шовковою ниткою і як заправський швець зашила розрізані краї шкіри. Низько нахилившись, про щось домовилася зі спиною пораненого і, взявши з рук Магди бинт, зробила професійну перев´язку.

Спостерігаючи за вправними рухами відьми, Інна стиха здивувалася:

– Нічого собі…

– Вона – медсестра за професією, в училищі вчилася, – так само пошепки розповіла їй тітка Магда.

– Ну, все. З тебе, Магдо, могорич! – тітка Веліна підвелася і поглянула на Максима. Той зашарівся. – Синочку, а ну, допоможи Василя на ліжко перенести!

Відьма майже без допомоги хлопця дотягла пораненого до «койки» і вклала його.

– Відлежиться, буде як новий! А ти, дочко, – повернулася до Інни, – тримай себе в руках! Стриманішою слід бути і не лізти в чужі справи!

– Але ж він… – намагалася виправдатися дівчина.

– Міг дуба дати! Все, я пішла! – зневажливо перебила її відьма.

Магда кинулася за нею, щось тицяла в руку, дякувала… Тітка Веліна відсторонювала її від себе, проте було видно, що цей вечір для неї видався винятково приємним.

Мати постелила всім трьом у тій же великій кімнаті. Марті з Інною – на дивані, а Максиму – на підлозі. Здавалося, що від пережитого не заснеш, проте молодняк одразу поринув у сон.

– Де та клята дівка? Спить? І більше не прокинеться! – батько, гримаючи, відчинив двері і ввімкнув світло.

Його ще хитало від втраченої крові, був блідим, проте намагався твердо стояти на своїх кривуватих ногах. Мати забігла за ним і намагалася його вивести.

– Все, попалася, обчухранка! Можеш починати молитися!

Інна схопилася і забилася в куток кімнати. Максим кинувся на навіженого та разом із матір´ю закрутив йому руки за спину. Дівчина скористалася цим. І як була, в рожевій піжамі, вскочивши в заболочені калоші тітки Магди, в яких та поралася по господарству, вибігала надвір і помчала вулицею, не розбираючи куди.

– Стій, Інно! – побігла за нею Марта. У веранді схопила фуфайку матері, нап’яла на себе, взула Максимові черевики і кинулася наздоганяти втікачку.

В одному кінці вулиці, яка впиралася в чорну стіну лісу, валували собаки – їх сполошила Інна. Внизу знову сильно потягнуло, Марта гладила живіт і благала дитя не поспішати і дочекатися терміну.

Інна сиділа на лаві біля крайнього будинку – попереду похмуро розхитувалися дерева. Почувши кроки Марти, злякано озирнулася.

– Темно так, – сказала втікачка. Вона мерзлякувато обійняла себе за плечі.

Марта сіла біля неї, зняла фуфайку і накрила їх обох.

– Так, хоч око виколи – ні тобі місяця, ні зірок! – підтвердила вагітна.

– Про ліхтарі я вже мовчу…

– Що ти! Про це досягнення прогресу в нашому селі ніколи не чули!  – дівчата розсміялися. На душі полегшало.

– Яке у вас повітря цілюще! – Інна з насолодою втягнула носом.

– І не дивно! Добре надихалася, коли бігла! Тебе хоч ніяка собака не вкусила?

– Ні, пощастило! Хоча якийсь Сірко був причепився!

– Інно-Інно, що з нами сталося?

– Не знаю, Марто…

…Вони потоваришували швидко, хоча спочатку не сподобалися одна одній. Інна здавалася занадто розкутою і галасливою – аж до вульгарності, а Марта – затурканою кугуткою з лісу. Проте їх поєднувало намагання вижити в суперечливому студентському колективі та ще й отримати від цього задоволення.

Зекономивши на їжі та дешево й модно одягнувшись в секонд-хендах, дівчата вдвох відтанцювали в усіх нічних клубах міста. Іноді додому, в гуртожиток, не поверталися і ночували в квартирах випадкових залицяльників. Часом вдавалося закрутити «любов» довше, ніж на одну ніч, але хлопці чомусь довго біля них не трималися і безслідно зникали, не відповідаючи на дзвінки і повідомлення.

А потім в їхньому безтурботному житті з´явився Максим. Він там був і до того, проте лише як староста групи Марти. Хлопець теж мешкав у гуртожитку, в іншому крилі будівлі. Минулої весни, коли особливо гостро відчувалася необхідність любити хоч когось і незатребувані флюїди роїлися в повітрі, заважаючи вільно дихати, Максим завітав до дівчат на чашку чаю і надовго затримався там.

Подруги спали на одному великому ліжку – зсунули докупи двоє одинарних. Таким чином їхня кімната вигравала в зовнішньому вигляді і зручності, а спати було тепліше. Одного разу, після гуртожитківської вечірки на честь уродин сусідської дівчини, напившись дешевого алкоголю, що виїдав печінку та одурманював мізки, всі троє заснули на тому самому ложі.

Як так вийшло, ніхто не розумів, проте на ранок, коли ще не протверезілий Максим непомітно покинув кімнату, обидві дівчини зрозуміли, що наробили дурниць.

– Я точно пам´ятаю – він на мені і хекає, – терла важку голову Інна.

– Угум, і зі мною теж подібне було, він ще стогнав: «Марто-о-о, Марто-о-о»… От покидьок! – злилася подруга.

У той день вони на пари не пішли. Спочатку виспалися, а потім просто вилежувалися, обсипаючи хлопця найгіршими епітетами, які могли придумати. Після обіду в їхні двері хтось постукав і зайшов… Максим. Він приніс пиво. Дівчата вирішили його пробачити.

Через місяць Марта зрозуміла, що вагітна. Якраз склала всі іспити і мала їхати додому в Малі Ялинки на літні канікули. В останній вечір зібралися всією групою, нашкребли грошенят у спільних кишенях і вирішили завітали в тутешню кав´ярню, де можна було придбати горілки, вина і від душі відсвяткувати вдале завершення сесії. Зайшовши в приміщення генделю, вдихнувши його сперте спекотне повітря, Марта знепритомніла. Хтось із дівчат з переляку викликав «швидку допомогу».

Медична бригада складалася з молоденького фельдшера, медсестри глибокого пенсійного віку і вусатого водія, який постійно смалив «Біломорканал». Фельдшер ніяк не міг допетрати, що сталося, і вирішив перестрахуватися, завізши хвору в найближче приймальне відділення лікарні. В тарантайці-«швидкій», у якій гуляли протяги від дірок у стінах і підлозі, медсестра схилилася до Марти і запитала:

– Любонько, ти часом не тоє?

– Що – не «тоє»? – не зрозуміла дівчина.

– Не вагітна? – уточнила медсестра.

– Ні, ви що! – розлютилася Марта від подібної підозри.

– А ну, дай-но, – фельдшер вирішив проявити свій професіоналізм. Він наказав лягти хворій на вмить зімпровізовану кушетку (вона ще виконувала роль ношів при потребі) в центрі машини і помацав їй живіт.

– Гадаю, ні, – компетентно заявив він.

У приймальному відділенні зробили все набагато креативніше – наказали Марті сходити в найближчу аптеку і купити тест на вагітність. У туалеті лікарні дівчина довго з відчаєм дивилася на дві смужки… Потім плакала. Чергова лікарка як могла втішала і порадила добре подумати, перш ніж вирішувати, потрібна їй дитина чи ні… Затим відпустила «на волю».

Новина приголомшувала і здавалася сюрреалістичною. Того ж вечора, зібравши докупи найближчих – Інну і Максима, запитала, що ж їй робити далі? Хлопець нерішуче мугикав, зволікаючи з порадою. Ставати молодим татусем ой як не хотілося, проте відкрито заявити, що не проти аборту – ще ризикованіше, адже потім, якщо піде щось не так, звинуватять у всьому тільки його.

– У нас буде дитина, – розмірковуючи, мовила Інна, – А чому б і ні? Марто, народжуй! Як же хочеться побачити наше немовлятко – рожеве  і пахуче!

Марта, яка зробилася надзвичайно чутливою від пережитого і нового статусу, одразу вмилася слізьми. Вони вирішили не загадувати наперед свій подальший план дій, щоб не наврочити. І відправили на решту літа Марту в Малі Ялинки – на екологічно чисту територію, де можна всмак поласувати свіжим молоком і лісовими ягодами. Шкода, проте дівчина не змогла цим насолодитися – її постійно нудило. Вона зуміла приховати вагітність від пильних очей батьків. Щоб не товстіти, сиділа на жорсткій дієті, втамовуючи голод чаєм. Маля росло всередині, випиваючи з дівчини всі життєві соки. З полегшенням напередодні Першого вересня, тихцем виклавши із сумок, зладнованих у дорогу турботливою матусею, більшу частину продуктів, аби не зірвати плід тяжкою ношею, Марта вирушила в місто.

Інна з Максимом усі канікули провели «на асфальті» – знайшли собі хороший підробіток перед майбутніми президентськими виборами. Вони розклеювали плакати зі зображенням стурбованої народними бідами мармизи кандидата-опозиціонера в таких недоступних місцях, щоб їх не зірвали комунальники. А ще – засмічували поштові скриньки городян кольоровими глянцевими листівками із закликами голосувати за не менш схарапудженого людськими проблемами поки що діючого Президента України.

Спільна робота ще більше зблизила Інну з Максимом. Вони не помітили, як між ними спалахнула справжня шалена пристрасть. Хлопець уже фактично жив разом із коханою в одній кімнаті, щоночі влаштовуючи  навіжені оргії. Вранці, поспішаючи до штабів-конкурентів за новими завданнями, вони не могли приховати в очах щасливий блиск, свої обкусані губи і синці на тілі.

Марта почувалася зрадженою, коли друзі їй у всьому зізналися. Одразу зарюмсала і заскиглила, що тепер нікому не потрібна.

– Дурненька, – втішала її Інна, – ми тебе ніколи не покинемо, ти що! Це ж наша спільна дитина, надія і втіха!

Максим ствердно підмугикував і гадав, що, мабуть, йому сьогодні від коханої нічого не перепаде.

Роблячи вигляд, що спить і намагаючись не зважати на приглушені стогони Інни поруч із собою, Марта міркувала про те, як непомітно дістатися до холодильника і конфіскувати звідти млинці із солодким сиром та родзинками, які їй приготувала мама. І, можливо, закусити їх квашеним огірком… Адже можна вже нічого не приховувати і їсти, скільки і що хочеться!

Подібно тому, як ріс живіт вагітної, інтерес Максима до неї також збільшувався. Від їхньої групи було годі щось приховати і він відкрито всіляко опікувався Мартою і майбутньою дитиною: купував вітаміни й екзотичні фрукти, тримав дівчину за руку, коли ходили на прийом до гінеколога, робив їй компліменти. Інна це сприймала добре. Її пристрасть до Максима поступово охолоджувалася, хоча вона й продовжувала виконувати обов´язки палкої коханки…

– Можливо, повертатимемося? – запропонувала Марта.

– А як же твій батько? Він пообіцяв, що вб´є мене! – злякано заперечила втікачка.

– Його вже мали б заспокоїти… А ні – викличемо дільничного інспектора, який забере його до буцегарні за хуліганство на три доби… Моєму батьку до цього не звикати! – переконувала вагітна.

– Не треба міліції! Вони ще й мене кинуть за ґрати за збройний напад! – тремтіла осикою Інна.

Вулицею хтось біг. Собаки заходилися гавкотом під тупіт кирзяків.

– Це за мною! – Інна схопилася, скинула з плечей фуфайку і нажахано побігла вперед, у частокіл ялинок.

– Чекай, – кричала навздогін Марта, перечіплюючись у черевиках 43-го розміру, – ти заблукаєш!!!

Мало не збивши вагітну, повз неї промчав батько. Він високо задирав коліна, пересуваючись велетенськими стрибками. На його спині темніла кривава пляма на місці швів, котрі розійшлися.

– Ні-і-і!!! – роздирала горлянку Марта, намагаючись не випускати з поля зору постать тата.

Ліс зустрів непривітно: вгорі хилиталися набурмосені крони дерев, шепочучи погрози, під ногами щось м´яко цмокало і тріщали ломаки під натиском п´ят. Калоші Інна згубила одразу, проте продовжувала з шаленою швидкістю гнатися вперед, не розбираючи шляху, продираючись крізь чагарники і ранячись об шишки і голки. Серце гупало в горлі надсадно, в роті збилася масна клейка слина.

– Не можу більше, – Інна сіла біля ялинки і притулилася спиною до її шершавої кори, – Хай буде, що буде.

Втомлену втікачку одразу заполонила дрімота. Здається, навіть щось примарилося…

– Скільки я спала? – небо сіріло, дерева здавалися прирученими і зовсім не страшними. Пахло хвоєю і живицею – заспокійливо і наснажливо. Було тепло – погода повернула в літнє русло. Вдалині маяком блимав вогник.

Інна підвелася, обтрусилася і, обминаючи розчепірені пальці гілляччя, вийшла на галявину. На ній хнюпилося декілька зруйнованих часом глинянок, порослих зелено-багряним мохом, ніби лісові казкові істоти, які закам’яніли від подиху злої почвари. У більшості ввалилися стіни і крізь ті портали виглядали ребра древніх меблів та беззахисні печі, що нагадували наляканих дітей, загнаних у куток.

Одна з хаток була доглянутою – під стареньким, посірілим від негоди, але надійним солом´яним дахом, з біленькими стінами, охайним ґанком і підфарбованими вікнами, в яких і миготіло світло. Інна боязко постукала в двері. Вони мали відшліфовану до блиску пучками кількох поколінь залізну клямку.

– Хто там? – почувся голос бабусі.

– Вибачте, я заблукала! – благально, тоненьким голосочком заквилила Інна.

Двері струсонуло і вони відчинилися. В одвірку стояла бабця з гасовою лампою в руках.

– Заходь, дівчинонько, – просто і приязно сказала вона.

– А ви… я вас знаю! – старенька була тією самою жінкою, що пришпилила на місце тітку Веліну в автобусі.

– Це я, заходь у кімнату, – підтвердила господиня.

Минувши холодні сіни з крижаною підлогою, суміжні з хлівом, Інна зайшла до великої і єдиної кімнати, половину якої займала розписана червоногарячими півнями добре натоплена піч. На ній хтось спав і солодко сопів. Під сволоком висіли вінички лікарських трав та сушина – гриби, ягоди, грушки та яблука-дички.

– Взуйся, – бабця кинула дівчині під ноги звичайні матерчаті капці, які продаються на базарі на кожному кроці.

– Дякую… А хто це у вас там? – поцікавилася Інна-«Варвара».

– Породілля з немовлям, – відповіла бабця.

– По… Породілля? Марто! – вигукнула Інна, не тямлячи себе.

– Не кричи! Вона дуже втомилася, довго не могла розродитися. Намучилася… І я з нею.

– Як же вона до вас втрапила?

– Як і ти. Блукала-блукала і на мою хату вийшла. Їй пощастило – якби не я, вовки б їй дитину сповивали.

– Тут ще й вовки водяться? – вжахнулася втікачка.

– Аякже. Ще й дикі вепри! Але не переживай – ти в безпеці!

– Ага, в повній… безпеці. За моєю душею полює батько Марти, я йому ножа в спину встромила, – сумно промовила дівчина.

– Хто? Василь? – бабця зітхнула і сіла край столу. Дістала з мисника глибоку тарілку, квартою зачерпнула з відра і налляла в неї прозорої води.

– Що ви робите? – нахилилася до бабусі Інна.

– Дивися уважно, – господиня провела пальцями над рідиною і на дівчину глипнув Василь – злісно і змучено. Він повільно повертався додому, ледь переставляючи ноги.

– Пішов із лісу, – прошипіла бабця і блиснула чорницями-очицями.

– Ого, – тільки й могла сказати Інна, сідаючи й собі на лаву біля бабці.

– Я тобі постелю на ліжку, – сказала та, підійшла до древнього пружинного ложа з емальованими кругляками на спинках і почала розстеляти постіль.

– Мені б ноги помити, – сором´язливо попросила Інна, – будь ласка.

– Зараз, – розуміюче кивнула головою старенька.

– А хто в Марти народився? Хлопчик? – не могла заспокоїтися дівчина.

– Та ні, в неї дівчинка.

– Нічого не розумію… Ультразвук показав, що буде хлопчик! – витріщила очі Інна.

– Знайшла кого слухати – міських лікарів! Ха! Вони ж нічогісінько не кумекають, тільки труять і ріжуть! – бабця розсердилася.

– Можливо… Скажіть, а це Великі Ялинки, еге ж? – тактовно перевела мову на інше дівчина.

– Мий, – бабуся поставила Інні під ноги алюмінієвий тазик з теплою водою, дала домотканий сірий рушник і «суничне» мило отруйного світло-фіолетового кольору.

– Гарно дякую, – Інна закрила очі від насолоди, зануривши стражденні стопи у літепло.

– Це справді Великі Ялинки… Точніше, те, що від них залишилося. А яке ж село було! Ти б бачила! У кожному дворі були діти! Які працьовиті люди тут жили… Все пішло в прах… Все! – господиня осудливо похитала головою.

– А чому так сталося? – запитала Інна.

– Людська жадібність! Вони захотіли так званих «благ цивілізації» – електрики, водопроводу і радіо. Вони не цінували того, що мають! І ліс їм помстився! – очі бабці гнівно запалали.

– Як це? – не могла зрозуміти дівчина.

– Це вже залишиться між ними і деревами! – не захотіла вдаватися у деталі хазяйка.

– А як же ви? – продовжила «допит» Інна.

– Я – остання з цього села й спокутую гріхи моїх кревняків. Колись ліс їм пробачить і Великі Ялинки відродяться… Ну все, витирайся і лягай! – бабця вже трохи втомилася від розмови.

– А ви? Де ви спатимете? Ліжок більше немає, – озирнулася навколо втікачка.

– Я своє вже відіспала… По господарству поратимуся! – пояснила старенька.

– Добре…

Ліжко виявилося надзвичайно зручним, повітря – свіжим від ароматів безсмертника і звіробою. Вимиті ноги приємно нили від утоми. Інна провалилася в сон як у чорне сліпе провалля…

– Уа, уа, уа!!! – дитя верещало, мовби його ріжуть.

– Хай тобі, – спросоння дорікнула дівчина і прокинулася.

Ялинки позолотило сонце і вони сліпили сяючими жовто-коричневими стовбурами. Низько землею ще ходив кучерявий туман, а небо було блакитно-глибоким. Інна лежала на гнилих дошках усередині напівзруйнованої глинянки. В її глибині, на печі, загорнувшись у чужі зітлілі лахи, сиділа Марта і тримала немовля, замотане у фуфайку. Вона намагалася встромити дитятку сосок грудей до ротика, а воно ніяк не могло його схопити і верещало.

– Боженьку, де ми? – вигукнула Інна та озирнулася: навколо – суцільні руїни з колись біленьких хат і жодного натяку на будиночок гостинної бабці.

– Де, де… У Великих Ялинках! Твоєю милістю… Ти прибилася сюди, коли я вже сама народила і відгризла пуповину, й одразу впала в сплячку! – втомлено сердилася Марта.

– А де бабуся? – поцікавилася збентежена Інна.

– Яка ще бабуся? Ти що, мариш? – запитала породілля.

– Здається, так, – дівчина не знала, що й думати: невже дійсно їй все те здалося від перевтоми і ляку?

Марта нарешті спромоглася дати маляті грудь і воно задоволено зацмокало.

– Маленька моя… Нікому тебе не віддам! – лагідно промовляла молода матір, дивлячись на свою дитину.

– То це не Ромка? – здивувалася Інна.

– Та ні, лікарі помилилися! Я її назву Магдалина – на честь моєї мами, – задоволено милувалася немовлям Марта.

– Хороше ім´я, – оцінила подруга.

З туману вийшов дядько Василь. Зарослий щетиною, блідий і скуйовджений, не звертаючи жодної уваги на Інну, підійшов до доньки і став перед нею на коліна.

– Вибач мені, старому дурню! – благально сказав він, – Марто, вибач! – дядько Василь легенько торкнувся до личка маляти і заскімлив побитим цуценям.

Інна з полегшенням зітхнула, посміхнулася про себе і… прокинулася.

Угорі шумів вітер, кидаючи додолу розкриті врізнобіч шишки і ламаючи руки деревам. До темряви ніяк не можна було звикнути, вона виїдала очі. Інна підвелася, тримаючись за стовбур ялинки. Тіло тремтіло поза її волею, зуби цокотіли, сточуючись одне об одного.

Зовсім близько засвітилися два близько поставлених вогники. Зелених. Хтось клацнув лісовим рубильником і навколо Інни загорілася «електромережа» з подібних світлячків. Коли перший вовк наблизився і облизнувся широким червоним язиком, Інна помітила, що в нього блимала дуже нагадують маленькі чорниці-очиці тієї самої бабці з Великих Ялинок…

 

04. 04. 2012 р.

 

 

читати