Коментар

Гостросоціальна поема "Вулиця Радянська":
про схожість поетів з бомжами і шахтарями,
про коханців і аборти,
про снайперів, маніяків та інші реалії вуличного життя на стандартній вулиці міста.

Єва

                        Моя Єва навчилась носити

                        Великі капелюхи,

                        Курить папіроси

                        і цілувать зів’ялі айстри

 

                               Ґео Шкурупій

 

сьогодні у повні місяць

вулиця Радянська біситься

тому на вулиці місиво

вимкнули світло

обікрали бабусю

знайшли немовля в капусті

і не зрозуміло звідки

виросла капуста в місті

проросла з асфальтної гряди

чи зійшла на клумбі міськради

де її знайшла матір

 

манерою Голівуда

у вітринах розставлені люди

босі, хоч і не голі

і не те, що носів немає

повідпадали навіть голови

але це не говорить

про венеричні

захворювання

просто так, кволі вони

кволі

 

а я стою у вітрині

як повноцінна людина

хоч і лялька з очима карими

і зачіскою неслухняною

без одягу, справді Єва

запитайте у модельєрів

чому у фользі

а не в сукні вечірній

і зовсім не зимно мені

і я не закохана

тому і сумно трохи 

Поет

Кричать труби,

труби кричать,

голосно так кричать.

Василь Голобородько

 

хоч і тверді асфальту підошви

але швидко зношуються

під дитячими ніжками

під лапками кішок

а під ним росте озеро

з водою глибокою

і люди одинокі

з ліхтариками на голові

шукають свій спокій

чорний кам’яний спокій

в землі

 

ви не знаєте – я знаю

коли хтось іде в інший світ

тобто помирає

він стає світлом

енергією, що на-гора

як вугілля або метал

видобувають

чим стане тіло

не залежить від людини

ні від ліні

брехні, змов

чи інших гріхів

а від глобального потепління

від широт і клімату

та інших природних умов

 

може усі станемо

сміттям атомним

та енергії стане

на цілий електростанції

реактор

 

вулицею іде

один утомлений поет

де він – питаєте – де?

і хочете взяти автограф

фотографію

почути епітет

метафору

але він соромиться

може тому

додому

ходить під ґрунтом

Радянською вулицею

де замість кольору сонця

колір задухи

де з ним ніхто не вітається

не заважають мухи

бо там немає мух

і там немає вужів

що на-гора

майже, як на горі

можуть по сусідству жити

коли дзвонять зорі

у дзвонів куполи

чути його слова

крізь підземний гуркіт

 

я поета почути хочу –

зазираю в шурф

і там бачу першу годину ночі

і клітку з кривавими солов’ями

а чую візерунки

як річка

як руки

як щічки

як Ганнуся

яка – виявляється –

моя сестричка

яку знайшли у капусті

Адам

дівчата міряють сукні

а ціни міряють дівчат

що кому підійде

і пластикові їхні руки

ноги, груди

і вони з утоми говорять матом

і я б теж говорила з утоми

була б цинічною

сиділа б удома

смажила котлети

чекала на чоловіка

але я манікен, приклад

цього сезону я в моді

обличчя маленьке

тонкий ніс

та інші риси підходять

хоч і стою тут без одягу

а головне, що голова

п’ятдесят сім

а не – шістдесят два

це дуже важливо

при виборі капелюхів

 

за вікном – злива

він голосно дихає

шепоче на вухо:

- красива, красива

 

він бере мене на руки

його шия пахне краще

ніж засіб для чищення скла

одягає мені сукню

і говорить ніжні слова

- привіт!

скільки хвилин, ніби літ!

я скучив

і мучусь

як настрій?

люблю тебе, Настя

 

- але... але...

мене звуть Євою

зви краще манекеном

або не зви мене

 

відходить далеко

якийсь утомлений

по телефону

розмовляє з жінкою

котра вдома

смажить котлети

а я картинка

і тут стояти роль моя

сукні міряти, жакети

які потім личитимуть їй –

не секонд-хендові

бо я не зношую одягу

я манекенка

Любов  

любов у чистому вигляді

знають тільки коханці

поцілунки, доторки, вигини

і жодної співпраці

на спільне майбутнє

і жодного спільного побуту

користі, сірих буднів

кожен з них іде роботу

тільки коли іде

і кожен працює в суботу

коли це робочий день

 

місто гуркоче

місто гуде

ніби чайник електричний

я відпиваю міста щоденно

за поганою звичкою 

Серце

несу мертве тіло хвороби

усіх циніків

в пакеті чорному –

від шоколаду цинк тонкий

та різних обгорток

гробики

 

сміття – це хроніка побуту

і не потрібні крові аналізи

щоб дізнатись, які недуги

можливі для вас

 

у мене ймовірно є серце

я не бачила, але говорять

і в тому його особливий сенс

що воно шумить як море

 

щоб завершити виробничий процес

несу сміття докази

не до сміттярки –

до супермаркету

та замикаю в комірці

а ключ загублю в парку 

Маніяк

молекули снігу

клітинами повітря

сріблять

помножуються на Х

стовпів електричних

тиша-тиша

ніхто нікого не кличе

 

роздратований вітром

за ґратами кущів

сидить маніяк

як в рамці - Вітте

з борідкою

мов нестрижений газон

і плямкає

під зонтиком

слідкує за горизонтом

очікує жертву

на високих підборах

я – іду боса

з заплетеним волоссям

гордо

по снігу весняному

тому маніяк не помічає

мене як жінку

хоч виглядають гомілки

із-під спідниці

і тільки сонця пляма

простягає свої щупальці

до моєї шиї

і так забинтованої шарфом

 

Бездомний

світ у клітинку –

смуги електричок

перпендикулярні лініям дощу

щупають пульс

і стирають обличчя

бездомному в дірявому плащу

руки тремтять

під нігтями – пляж

а за душею музика

він ледь тримається

чи впаде чи ляже

щоб у сні плести

з електричок довгих

і дощу мотузи

 

та механічно

ніби я автомобіль

дістаю дзеркальце

і дивлюсь звично

щоб нікого поглядом

випадково не збити

а там всередині

стоїть мій

бездомний

з поглядом вітряним

стоїть мій бездомний

тримаючи маргаритки 

Діти і метелики

- наша дитина

без імені

вона не має імені

бо не встигла народитися

 

- а наша народилася

назвали Марією

годували снодійним

вона і не прокинулась

 

ой люлі-люлі

прилетіли гулі

сіли на подвір’ї

гилля-гилля

 

їхала з лікарні

посміхалась дивно

впіймала метелика

общипала пір’я

 

просто

кинув курити

в просо

спека стояла літня

зайнявся степ

вітряний

 

- а що з зап’ястям?

- усе гаразд

готувала салат

а ніж нагострений

 

ховає шкіру порізану

під давлючими пов’язками

та аплікаціями лейкопластирними

для повного щастя

ще б одягнути каску

щоб горе

не впало на голову

 

- не плач, мамочко

не плач таточко

я почитаю вам іншу казку

Радіо

ми мали радіо

найкраще у світі

хоч і громадина

воно не боялося

зливи з вітром

завжди стабільно

ловило одну хвилю

як серфінгіст

морську

море хвилюється раз

море хвилюється два

почалася гра

у радіосерфінг

тук-тук серце

а радіо ш-ш-ш

 

а я не любила радіо

поет чи пайот

а радіо не любить

точились про мене розмови

і на активні частинки

як атоми стронція, радія

розібрав мій тато

пристрій наш для польоту

 

і з висоти дельфінної

якщо дивитися в море

в районі колишніх Афін

стародавнього порту

видно як сяють у хвилях

і грають морську музику

частинки мого радіо

медузи 

Снайпер

снайпер прицілюється

у кадрі – люди

замовник – держава

а ціль – я

він дуже жалісливий

усіх любить

моральні цінності

мистецтво, сім’я

 

але іноді

лише іноді

живі люди

бувають голодні

он як той інвалід

що просить милостиню

біля підземного переходу

як той дядько

із бутербродами

що п’є кольорову воду

 

снайпер прицілюється

я у кадрі

моя потилиця

обернулася –

посмішка радісна

сковзнув – шия

смаглява шкіра

униз – груди

а потім вище, вище, вище

впевненими рухами

до неба ще високо –

перенісся

і хрестить між бровами

вперше, вдруге

піх-пах

і всьо

між бровами

піх-пах

вилетіла птичка

і зацвірінькала

цівками

червоними горошинками

хорошими

покотилася асфальтом

цок-цок

така робота -

відпустив курок

снайпер зробив фото 

Місто 

місто – дивна істота

воно реве, шипить і мружиться

збільшується зростом

трубний присмак води

газ

не обов’язково потрібні заводи

Донбас

а потрібна штучність

яка б асфальтом виступила

поети і бомжі

породжені ним

поети і бомжі

тягнуться до міста

читати