Завантажити

риторики, інфими.
І так скажу: душа жива не ними.
 
Піїти пишуть солодко, під метри.
Про три персони божі. А слова,
слова, Марусю, видумані, мертві.
Од слів таких чманіє голова.
 
Піднаторіли наші віршописці,
бодай їх муха вбрикнула в колисці,—
убогі словом, мислію порочні,
у тридцять літ плішиві і старі,
вони складають віршики святочні,
а в селах ридма плачуть кобзарі.
 
Або такі, як ти оце, дівчата
в сумних піснях виспівують життя.
Ще Україна в слові не зачата.
Дай боже їй родити це дитя!
 
Бо те, що пишуть, то іще полова,
то ще не засів для таких полів.
З часів появи книги “Часослова”
вже й час минув, а щось не чутно слів.
 
Усе комусь щось пишуть на догоду
та чечевиці хочуть, як Ісав.
А хто напише, або написав,
велику книгу нашого народу?!
 
Чи десь над книгою тією
свіча у келії дрижить?
Чи десь в церковному притворі
у скрині кованій лежить?
 
...І знову шлях. Тополі та могили.
Архемівка. Григорівка. Панфили.
Остапівка. Карпилівка. Тишки.
Так і йдемо, крізь горе навпрошки.
Хтось десь в селі проторохтів гарбою.
Та й знову тиша тугою бринить.
А дяк говорить наче сам з собою.
Іде, старенький, все щось бубонить.
 
— Коли я в бурсі пізнавав науки,
Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.
 
От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.
 
А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.
 
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: “Як руїни Трої”.
Про Київ так ніхто ще не сказав.
 
Колись у давність недозриму
була страшна дорога з Риму.
І звався Аппіїв той шлях.
 
Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали.
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
 
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
 
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.
 
І десь, колись, через багато літ,
ніхто цього й не втямить вже як слід,
не зніме шапку, не проллє сльози,
бо що? — дорога, їздили вози,
гули вітри, бриніла хохітва...
Велике діло — писані слова!
 
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!
 
...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,
Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.
Кривавим градом плаче горобина.
Пливе туман, як білий лебедин.
 
Стоять ліси смарагдово-руді,
після дощу надовго крапелисті.
Все глибша осінь. Вже і жолуді
ховає сойка під опале листя.
 
Оце йдемо вже кілька діб,—
небілені хати і випалений хліб.
 
І каже дяк: — Де будем ночувати?
Про хліб і сіль давно щось не чувати.
 
От я мандрую, хоч уже й не молод.
Земля велика, радості нема.
Ускрізь біда.
Не тилько вщался голод,
но і недугів смертоносних тьма.
Вмирають люди, діткнені хоробами.
Господь гробами землю поразив.
Поля засіяв воями хоробрими,
а нехоробрих геть переказив.
 
А тут ще та комета велетенська,
що наче в небі схрещені мечі.
І голий вовк явивсь біля Смоленська,
і їсть людей, і виє уночі...
 
Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.
Та ти не бійся, я вже не об тім.
Хоч би яка коршомка біля шляху
або який странноприїмний дім.
 
Тобі, голубко, хоч води напиться.
Підійдеш перша, може, не злякаються.
Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,
то тим міцніше люди замикаються.
 
— Пустіть хоч дівку,
що це вам зашкодить?
Чи жалько вам соломи околіт? —
Хтось пробурчав:
— Багато вас тут ходить.
Хай бог простить. Такий тепера світ.
 
— Гонорували нас пристойно.
Так під дверима і простоїмо?
 
Ти тільки той... ти не впадай у відчай.
Ще поки є погривина трави.
А як Ісус, син,— каже,— чоловічий,
не мав де прихилити голови?

читати