Завантажити

Волині.
— З села якого?
— Вимерло село.
 
Ще подих ледве піднімає груди.
Сутемні лиця, білі сорочки...
— Куди ви, люди?
— Вже тепер нікуди.—
Свічки... свічки... і тиша... і свічки…
 
І каже дяк: — У них там на Волині
якісь такі плач? гіркополинні,
то край такої дивної краси.
А голоси, які там голоси!
Але й життя там, боже, твоя воля.
У них же там і сорочки, як доля.
Там сосонку, кривульку або човник —
а рукави ж біліші лебедів —
ото як пустить чорним,
чорним,
чорним
до з?п’ястку у декілька рядів!
 
Минає ніч... Свічки вже догорають…
— Ці,— каже дяк,— хоч легко умирають.
А то ішли, як жито наливалось.
Ото як підуть попасом в житах,
то, віриш, потім корчились, звивались,
покрай доріг повзли на животах.
 
Оце таке. Тобі не надокучило?
Супутника послав бог балакучого.
 
Усе складаю в душу, як в шкатулку.
Уже душа гіркіша полину.
І хоч не маю на землі притулку,
но знаю землю вшир і в глибину.
 
— То ви б усе взяли та й написали,
та й був би слід по вашому життю.
 
— Я написав, так торбу в мене вкрали,
і всі мої папіруси тю-тю.
 
Чи думали, що там вино і брашно?
Чи золото, нахапане в війну?
А знов мені заходжуватись страшно.
Старий уже, тепер так не утну.
 
Вже в мене й чуб, як пух на осокорі.
Вже в мене й очі до письма слабі.
Колись думки на слово були скорі,
тепер думки самі уже в собі.
 
То вже, мабуть, отак я і умру,
а діло жизні так і не подвигну.
Бо хоч і в рот горілки не беру,
але ж і книгу написать не встигну.
 
Мої собраття вже пішли у стовбур,
вродивши рясно плевелами слів.
Найперший дурень і останній бовдур
уже, мабуть, в науках преуспів.
 
А я гусак обскубаний, що й досі
гелгоче щось про правду і добро,
котрому в лапі вдержать удалося
одне своє гусиноє перо.
 
Мені не треба слави, ані грошей,
ані щоб сильний світу похвалив,—
аби хто-небудь, мислію возросший,
до мене часом слух свій прихилив.
 
Але ж я прочитателів не маю.
Сам пишу, і сам собі внімаю. ,
 
...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
Лягає пил в густий чортополох.
І в’ється вдаль дорога-безконечниця.
І ми йдемо, і добре нам удвох.
 
Бо він бреде, а я собі кульгаю.
Він гомонить, а я собі мовчу.
Уже й на палку дужче налягаю,
і соваю торбину по плечу.
 
А він іде, милується дорогою.
Він молодий, йому іще не сто.
В старій сукмані, книжка за вилогою
і торба — наче р?меза гніздо.
 
...Твердіший грунт намацують ціпки.
Частіше схил обсотаний корчами.
Чіпляючись лахміттям за гілки,
виходять з лісу у піски прочани.
 
Піски, піски... І де він, той причал?
Чи так іти, чи стежка одурила?
Пливуть, пливуть кораблики прочан —
над постолами нап’яті вітрила...
 
Одна ішла, закута у вериги,
у ковпаку залізному, невзута.
Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
що богу вгодна отака покута?
 
Ішла молитись у святі печери,
казали,— десь іздалеку, з Печори.
Пудовий костур, і сама як мощі.
Та так і впала, не дійшла до прощі.
 
Чи грішниця, чи, може, так, блаженна.
Присипали. Куди ж її нести?
А вдалині вже Лавра нездвиженна
вечірнє сонце брала на хрести...
 
І ось він — Київ!
Возсіяв хрестами.
Пригаслий зір красою полонив.
Тут сам Господь безсмертними перстами
оці священні гори осінив.
 
Так довго йшла, так ждала терпеливо.
І ось він, Київ, за валами він! —
той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
 
...І увійшли ми в київські ворота.
Чогось так тихо, мов пройшла чума.
І каже дяк: — Згадай про жінку Лота.
Не озирайся. Києва нема.
 
Я озирнулась. Я не скам’яніла.
Я не дала пролитися сльозам.
Отак пройшло тут військо Радзивілла! —
В руїни вулиць заточився храм.
 
Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.
І все німе — і гори, і Поділ.
В Литву до себе вивіз наші дзвони
литовський гетьман Януш Радзивілл.
 
Покинуті, попалені, похмурні
стоять двори, базари, винокурні.
 
Сади стоять, примерлі од пожежі.
Людей немає. Коні не іржуть.

читати