Завантажити

личко,
що в ньому наскрізь світиться душа.
 
А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розпяття — доля кожної людини.
 
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.
 
— То ти з Полтави?
— Та, кажу, з Полтави.
— А де живеш, а звуть же тебе як? —
Кажу:— Маруся, як уже спитали. —
І знов мовчу. Такий настирний дяк.
 
— Ну, як там ваші вулиці Гончарні,
Ковальські, Чоботарські? Ти чия?
Які пісні співаються печальні,
про Остряницю все та Чурая?
 
А очі в нього тихі та ласкаві.
А так і видно — добрий чоловік.
— А ви, кажу, давно були в Полтаві?
— При школі,— каже,— зимував торік.
 
Люблю Полтаву. Люди там не сонні.
І місто славне. Де ти там живеш?
Купців полтавських бачив я в Саксонії,
на Шльонську і по землях франків теж.
 
Шаблі там не ржавіють у коморах,
і кінську збрую миші не гризуть.
А що вже порох, — добрий роблять порох,
в бочки зсипають, гетьману везуть.
 
Які у вас там питія і страви!
А як співає дівчина оця!..
— Та я, кажу, не зовсім із Полтави.
Я там, кажу, з одного хуторця.
 
Хоч би ж не взнав!..
А він собі стругає.
— Людину скрізь біда підстерігає.
 
Ось на, бери, добряча патериця.
І в мене є, а вистругав, ще б пак.
Двох ніг замало, третя пригодиться.
Та й одганятись ніччю від собак.
 
Бо тут чим далі, о ночівлю важче.
Не те щоб глухо або люди злі.
Чумою вродить, коли років два ще
так війна походить по землі,
 
Уже тут дожилися до багатства,—
між людьми мор, на дереві — хробацтва.
 
Пройшов я землю піднебесну,
як говорив святий Іов.
Куди не глянеш в даль оцю окрестну,—
тут споконвіку скрізь лилася кров.
 
Там відступало військо Остряниці.
Тут села збив копитами Кончак.
А у долині річки Солониці
слізьми покути висох солончак.
 
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,
і та вже річка висохла на чверть,—
оце отут скрутили Наливайка
і віддали на мученицьку смерть.
 
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
Зате, що він боровся за свободу,
його спалили в мідному бику!
 
А он уже й видніє з далини
столиця Вишневецького — Лубни.
 
Там жив Ярема, син Раїни,
страшний руйнатор України.
 
Упир з холодними очима,
пихатий словом і чолом,
душа підступна і злочинна,
закута в панцир і шолом.
Уломок лицарського роду,
мучитель власного народу,
кривавий кат з-під темної зорі,
отам він жив, на Замковій горі.
 
З гори тієї, що стоїть, висока,
в кільці річок і копаних канав,
лубенський родич краківського Смока
у нашу землю кігті увігнав.
 
Бенкетував, сідав на шию хлопу,
пускав дівчат по світу без коси.
Стріляв козуль, возив пшоно в Європу
і на поташ випалював ліси.
 
Загарбав край, неначе відумерщину,
і брав за все — живе і неживе.
За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,
спасн?, гребельне, з воза, рогове.
 
Обклав податком вулики, броварні,
степи, луги, левади запосів.
В монастирях, обладнаних під псарні,
святі ченці удержували псів.
 
Тримав усе оружною рукою.
Був кам’янішйй од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
коли тікав степами на Волинь...
 
А вже в Лубнах нема ні бернардина.
Вода усохла в замкових ровах.
І, як печаль одвічна, двоєдина,
душа Раїни плаче по церквах.
 
А там, де жив всевладний Єремія,
де поросли вже дикі чагарі,—
ще кам’яною щелепою змія
щербатий мур чорніє на горі.
 
Де був палац — лежать одні руїни,
стирчать уламки обгорілих стін.
Усе сумує смутками своїми...
Душа Раїни квилить між руїн.
 
І тільки хмари, хмари пурпурові...
І при дорозі — мальви і терни...
І на губах, як вічний присмак крові,—
столиця Вишневенького. Лубни.
 
Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
Лубни минули, є ще трохи дня.
І, як пола подертої сутани,
накрило місто чорне вороння.
 
І знову степ. І знову даль розлога.
І я мовчу. І дяк уже мовчить.
Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога.
Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить.
 
Зайшли в село. І моторошно, й дивно.
Ні гавкне

читати