Завантажити

чоло гаряче. Без ваги лечу
в шалену снiговицю на погибель...
Вдiл з кручi раптом кинулись санки...
Ох!.. Прокидаюсь. То мiцнiє буря.
Гудок ридає - гасла подає.
Стук, трiскiт, падає, що може впасти,
нiхто вже й не вважає,- хай там гине! -
всяк сам, неначе краб, держиться чiпко...
Блиснуло сонце, але хвилi чорнi
мов крила птаства хижого... А далi
покрила все слiпа та бiла хуга.

I знов я трачу тямок в тяжкiй мрії.
...Се я лечу на дикому коні.
Упала охляп і держусь за гриву.
Кінь скаче вчвал що сили є, що духу
Я чую, як у ньому серце б'ється,
от-от розiрветься... Ой коню, швидше!..
За нами мчить зле-лютая погоня,
якась орда велика, незчисленна,
вона гукає, гоготить, регоче
злорадим сміхом, людоїдським. Чорна,
страшна орда... Ой коню, коню, швидше!..
Чи то не кулi тонко заспiвали?
Що гримає? Чи грiм, чи гакiвницi?
Що так сичить? бичi з живих гадюк?
Боюся озирнутися. Боюся
зомлiти, як угледжу їх обличчя
бридкi та дикi, щоб з коня не впасти
i не дiстатися їм на поталу...
Гей, коню, вчвал!.. Перелетiли прiрву...
Орда за нами. Ой, вона ще ближче!
От зараз кинеться, i нас розiрве,
i вип'є миттю нашу кров гарячу,
i чорним роєм нашi трупи вкриє...
Спiткнувся кiнь! Упав...
Ой мрії-мари!
Страшнiшi ви, нiж сяя справжня буря.
Вже краще буду так, без сну лежати,
дивитимусь, як тут по бiлiй стелi
вiд бурних хвиль перебiгають тiнi,
чигатиму, чи не заблисне промiнь,
i буду слухати без марних жахiв
потужний моря спiв, та й - будь що буде!

V
ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!

Земле чужая, яка ж бо ти рiдна для мене!
Мати землице, рятуй свою бiдну дитину!
Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням.
Чуєш? i досi радiють з жарту лихого чайки.
Що ж се? я бачу - i ти постраждала вiд зради?
Пишна земля вiзантiйська, наче вдова в простих шатах,
в тяжкiм покровi снiгiв тихо сумує, бо сонце,
сонце кохане її - полюбило сперечницю хмару...
Мати землице, потiшся! Нехай там зрадливого друга
звабила iнша на час,- дiти з тобою зостались,
лихо, i зрада, i горе - все їх зближає до тебе,
а як доповниться чаша - вернуться в надра твої.
Щастя такого не має мати-людина нiколи.
Ти щасливiша над всiх. Земле, радiй i цвiти!

21. 1. Перед Босфором


ЕПIЛОГ

Хто не жив посеред бурi,
той цiни не знає силi,
той не знає, як людинi
боротьба i праця милi.

Хто не жив посеред бурi,
не збагне журби безсилля,
той не знає всеї муки
примусового бездiлля.

Як я заздрила тим людям,
що не мали вiдпочинку,
поки їх нелюдська втома
з нiг валила на часинку!

День i нiч - вони на вартi, -
довгий труд, коротка змiна.
День i нiч - вони в роботi,
аж нiмiли руки й спина.

Певне, їм тодi здавалось,
що немає гірше муки...
Ох, борцi, якби ви знали,
що то є безсилi руки!

Що то є - лежати тихо,
мов сумний розбиток долi,
i на ласку здатись бурi
та чужiй сназi i волi.

Що ж зосталося такому?
Тiльки думати-гадати...
Ви, борцi, приймiть сi думи.
Бiльш не маю що вам дати.

15-21.1.1911
Чорне море коло Анатолiї.

читати