Завантажити

що, то й краще б
не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває...
О к с а н а
До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози па очах).
С т е п а н
Се ж не навіки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться...
(Знов пригортає її).
О к с а н а (не відповідаючи на пестощі; безвиразно)
Гаразд,
нікому не писатиму.
С т е п а н
Ти, серце,
на мене гніваєшся.
О к с а н а (так само)
Ні, чого ж?
Ти маєш рацію. Нащо писати?
Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.
 
 
IV
 
Терем.
 
О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в'ялі.
С т е п а н
(увіходить і сідає близько Оксани на дзиглику)
Щось голова болить...
О к с а н а (не підводячи очей від шитва)
Ти пізно встав.
С т е п а н
Та світом же прийшов з тії беседи.
О к с а н а
Було там весело?
С т е п а н
Ей, де там в ката!
По щирості бояться слово мовить.
П'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада…
О к с а н а
А як же там, Степане, та супліка?
С т е п а н
Та що ж... ніяк. Цар каже: "Прочитаєм,
подумаєм"... Чували вже ми теє!
О к с а н а
Що ж буде?
С т е п а н (з болісною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.
С т е п а н
Хоч би ти щось, Оксано, розказала,
а то так сумно, голова забита
усяким лихом.
О к с а н а (в'яло)
Що ж я розкажу?
Нічого я не бачу і не чую,
сиджу собі...
С т е п а н (трохи роздражнений)
Ну, робиш же що-небудь?
О к с а н а
Учора вишила червону квітку.
сьогодні синю. Се тобі цікаво?
С т е п а н
Ти так неначе дражнишся зо мною!
О к с а н а (крізь сльози)
Ні, далебі, Степане, не дражнюся!
С т е п а н (придивляється до шитва Лагідно)
А що се буде з тої лиштви, любко?
О к с а н а (знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
С т е п а н
Либонь, собі на посаг. Се вже хутко
її весілля.
О к с а н а
Та за місяць ніби.
С т е п а н
От на весіллі трохи погуляєш,
розважишся.
О к с а н а
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте..."
А гостійки поза плечима судять:
"Черкашенка, чужачка..."
С т е п а н
Ти вже надто
на те зважаєш.
О к с а н а (байдуже)
Ні, мені дарма.
Мовчання.
С т е п а н
Ти так неначе втомлена сьогодні.
Клопочешся при господарстві, може?
О к с а н а
Ні, я не клопочусь, — то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
С т е п а н
То, може,
не треба стільки шити?
О к с а н а
Що ж робити?
Насіння я лузати не люблю,
так як Ганнуся. Треба ж десь подіти
і руки, й очі...
С т е п а н
Бідненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
О к с а н а (трохи стишуючись)
Вони як рідні... я на їх не скаржусь...
С т е п а н
Так що ж?
О к с а н а (уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хіба не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллі похиляється па кросна)
С т е п а н
Се правда, не ростуть квітки в темниці...
А я гадав...
(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється
перед Оксаною).
Оксано, заспокойся,
поговорім ладом.
О к с а н а
Про що, Степане?
С т е п а н
Виходить, я тебе занапастив.
О к с а н а
Ні, я сама...
С т е п а н
Однаково. Я більше
не хочу заїдать твоєї долі.
Хоч як мені се гірко... я готовий
тебе до батька відпустити.
О к с а н а
Як?
А ти ж?
С т е п а н
Я тут зостануся. Для мене
немає вороття, ти ж теє знаєш.
О к с а н а (зворушена)
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла під вінцем
і присягу давала?
С т е п а н (гірко)
Я, Оксано,
не хан татарський, щоб людей держати
на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.
Се тільки я в неволі.
О к с а н а (хитає головою)
Ні, Степане.
С т е п а н
Чого ж? Я присягу тобі вертаю...
(Голос його переривається від турботи).
І я прошу тебе... прости мене...
що я... тебе відмовив від родини...
що я...
О к с а н а (обіймає його)
Ні, годі, не кажи!
Не знаєш ти... Ще ж ти мені ні слова,
ні слова не промовив там, у батька,
а вже моя душа була твоєю!
Ти думаєш, як я тепер поїду
від тебе геть, то не лишиться тута
моя душа?
С т е п а н
Так що ж робити, люба?
О к с а н а
Втікаймо всі! Мій батенько поможе
прожити якось, поки ти придбаєш.
Хай їм абищо, сим московським добрам!
Втікаймо на Вкраїну!
С т е п а н
Цар достане
боярина свого скрізь на Вкраїні,
та ще й твоїй родині буде лихо.
Не скриємось нігде...
О к с а н а
Втікаймо в Польщу!
А ні, то на Волощину!
С т е п а н
Що з того?
Зміняємо чужину на чужину...
Приблудами чужі пороги будем
там оббивати... все одно, що й тут.
О к с а н а
Ні, там вільніше.
С т е п а н
Треба заслужити
чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
коли не зрадою проти Москви?
О к с а н а
Так їй і треба!
С т е п а н
Присяга, Оксано,
велике діло. Цар мені не верне
так присяги, як я тобі вернув.
Та й я йому не можу повернути
всього, що я приймав з його руки.
Мовчання. Починає сутеніти. Десь у церкві тихо дзвонять.
О к с а н а
Степане, вже не говорімо більше
про се ніколи.
С т е п а н
Так, не треба,

читати