Завантажити

злочинець, і журився своєю давньою журою.

На третій день не вдалося Славкові докінчити порпання ямки. Прийшов до панотця Сенько Грицишин і питався Пазі за Славком. Пазя справила Сенька до саду. Привітом Сенька налякався Славко дуже. Так само, як тоді, коли Пазя зловила його при порпанню ямки.

Сенько переказував Славкові просьбу Краньцовського. Він вернув уже з вандрівки ще вчора ввечір. Ночував у Сенька. А тепер просить, щоби Славко доконечне зараз прийшов до Сенька.

Сенько так настоював на Славка, що Славко мусив піти. Пішов одягтися, бо був у полотнянці, без краватки.

Сенько мешкав у тій групі хаток, що недалеко двора. Отже не хотів іти дорогою попри читальню. Казав, що сюди задалеко. Він знає ближчу дорогу стежками. Як повів Славка тими стежками, то він аж язик вивалив із утоми, бо ті стежки крутилися дебрами й горбами, переходили через людські обори, забігали в ліс і губилися десь над річкою. Зате не скучно було йти, бо по дорозі прислухали розмову Йванихи з дочкою та й стрітили Грицька кривого.

Ішли краєм лісу попри Йванову хату й почули, що Йваниха картає свою дочку, Гандзю, що прийшла сьогодні до матері в гості. Сенько приостав, щоби послухати, та й Славко з ним.

Вони ж обі стояли за хатою, обернені спиною до лісу. Дочка висока, може, трохи вища від матері. Мабуть, через те що дочка держалася просто, а мати трохи похилилася.

— Та як пан до тебе залицяється, — говорила Йваниха, — то чого ти, дурна, фиркаєшся? Ти йому годи, як можеш. Пристань на всьо, що він тобі каже. Не бійся, він тобі багато не пошкодить, уже старий. Ледве волочить ті сухі ноги за собою. А будеш мати, дівко, вигоду. І гроші дасть, і одягне тебе красно, ще й горілки нап'єшся, кілько схочеш. Та й мамі принесеш. А він пан гойний. Як я була позавчора в тебе, то він мені дав ринський срібний лиш за те, аби я тебе намовляла.

— То йдіть ви з ним, — відповіла дочка, — коли він вам припав так до вподоби, а мені не розказуйте!

— Я не розказую, бо я тобі не маю що до розказу; ти вже на своїм хлібу. Але я тобі раджу так, як рідна мама: не будь, дівко, дурна! Ти з своїм розумом нічого не дослужишся. Послухай ти мене, старої. Я, бувши тобою, та би собі з паном накладала, кілько би він забаг. А попри те найшла б я собі жовніра, привела на світ дитину: "Плати, пане, за гопки!" Бо нині суд не питається, від кого дитина, тілько питається, чи ти, пане, заходив собі з мамою.

— Не говоріть мені це, — відповіла дочка, — бо я не люблю й слухати за діти. Ще мені такого клопоту треба.

— Ти не любиш слухати, бо ти дурна. А що ж ти собі на світі божім гадаєш? Ти, може, рахуєш на те, що вийдеш заміж? А я тобі кажу, що нині люди помудріли. З голою... ніхто вже не хоче женитися. Шукають грунту або грошей. Та й за голака також не варт іти заміж. Ліпше петлю на шию та відразу вмерти, аніж у злиднях щодня конати. А так дитиня дала би-сь до мене, а сама до Львова в мамки. Кажу тобі, що двадцять п'ять корон місячне платять. Та й годують, аж розпирає.

Дочка таки не хотіла пристати на мамину раду.

— Ти собі рахуєш, що доробишся на службі. А я тобі кажу, що нічого не доробишся. Тепер нічого не маєш та й потім нічого не будеш мати. А ще собі те подумай, що за пару рік та й по твоїй службі. Поки молода, то беруть, а як постарієшся, то вон! А в Пруссах як? Не знаєш? Заки пішлють де до роботи, то ставай, дівко, перед дохторами, як до бранки. І в очі загляне, і в зуби, всюду. Чи здорова, чи не минув сороковий рік. Як найде найменший ганч, та й махай назад, відки прийшла. Ти не знаєш, як тато твій журиться, що з тобою буде? Та ти вже дівка. Твої ровесниці мають уже по двоє дітей.

Сенько зо Славком пішли, а ті дві ще далі правдалися. Славко не знав, чия прада з тих двох жінок: чи материна, чи доччина. Постановив запитатися Потурайчина про цю справу при найближчій нагоді. Сенько ж обстав за матір'ю. Непитаний зовсім Славком обізвався до нього:

— Іваниха правду каже. Тепер настали дуже тісні часи: як не маєш свого, то при чужім не притулишся. Де то хто давно чув за старого парубка? А тепер таки в нашім селі, такім маленькім, є щось кількох, що їм уже минуло тридцять. Про женячку їм ні гадки.

Славка заболіло дуже це слово. Він досі не задумався ніколи над тим, кілько йому літ. Мав себе ще за дуже молодого, бо бачив, що заки зачне свій самостійний прожиток, то ще не один рочок пробіжить. А ось довідується від Сенька, що для парубка тридцять літ, то вже старість. А Славкові тридцятка вже не за горами. Погадав собі, що до старої грижі прибула ще нова. Журитиметься ще й віком, і ця жура його вже не оставить. Славко ще гірше посумнів.

Як вийшли з лісу, стрітили на стежці Гринька. Ішов супроти них. Із обох кишенів стирчали йому пляшки. Ліве лице мав червоне й напухле. Як тільки їх назирив, виймив одну пляшку й частував Сенька пивом. Сенько приостав і показував пальцем на Гринькове підпухле лице.

— А дивіться, п-паничу! — говорив Сенько до Славка, не зважаючи зовсім на Гринькову принуку до пиття, неначе Гринько не

читати