Завантажити

почуває себе бідним на враження і щиро признається в цьому своїй Марині.
В ці дні в нього прокидається до неї особлива, незвичайна ніжність. Він мріє про її приїзд до Києва... Хоч на одну годину побачити її в себе тут, наговоритися, бо скільки вже місяців вони не мали цього маленького щастя. Але все це майже неможливо. І він пише їй листи, часто, з трудом, лежачи в ліжку. Листи до неї носить на пошту клінічний фельдшер Гурій Микитович. Для неї, для свого почуття він добирає слова, які не вживалися між ними за всі вісім років їх дружби. Може, в цих листах — частина його творчого почуття?..
І в них він уже не тяжко хвора, майже п'ятдесятирічна людина, що виборює собі в життя бодай раховані дні. Він — ніжний, палкий друг і коханець, щиро відданий своїй подрузі.
І він спішить закінчити тут, у хвилини самотності, свою лебедину поему про сонце, море, кохання... Воля, казкове море, образ коханої хвилюють, зачаровують ув'язненого й закутого сонцепоклонника. Тяжко бути непевним завтрашнього дня. А він не знає, чи пощастить закінчити «На острові»... Пароплав відпливає і з ним — вона, незнайома красуня з очима-фіалками... Женуть угору свої передсмертні стріли агави, що немов спали перед цим багато років. Завтра розквітнуть вони пишно, щоб потім погаснути назавжди... Кохана недосяжна, як недосяжне його щастя.
І коли друзі майже силоміць забирають в нього незакінчений ще рукопис, він, не вагаючись, дописує: Ave, mare, morituri te salutant3.
Вчора вперше засідала нова Державна дума. Коцюбинський нетерпляче жде години відвідування хворих у клініці. Про що говорять сьогодні в Росії?
Рівно о третій з'являється Чиж. Він приносить нові газети і коробку мармеладу. Михайло Михайлович, ніяковіючії, дякує.
— Ну, що чути в місті?
Чиж поринає в крісло і крутить рукою вус. В Коцюбинського добрий настрій, і він радо пробачить приятелеві його непристойний анекдот. Але не встигає Чиж розкрити рота, як до палати вривається Граблянський.
— Як, ви вже тут?! — здивовано і розчаровано гукає він до Чижа.
Він хотів перший прийти до Коцюбинського. Поки Чиж вигадує для Граблянського міцну репліку, той захоплено вигукує, вимахуючи газетами:
— Читали?.. Це ж майже наша перемога!.. Чиж насторожується. Його дошкульний дотеп не злітає з уст. А Граблянський уже не зважає ні на що.
— Ви ж лише уявіть: нащадок святого Афанасія Лубенського — голова Державної думи!.. Родзянки — старовинні козацькі полковники!.. Василь Іванович Родзянко, сотник хорольський, підписував чолобитну Павла Полуботка, був наказним миргородським полковником. Був у шведському полоні цілих сім літ, за що й дістав від Данила Апостола нагороду селами і людьми. А Михайло Петрович Родзинко у війнах проти Наполеона був ад'ютантом у Коновніцина, потім полковником гусарського принца Оранського полку, був і командиром Лубенського гусарського полку, потім дістав чин генерал-майора... Тепер Михайло Володимирович Родзянко — голова четвертої Думи!..
— Але ж цей нащадок святого Афанасія Лубенського був головою й третьої Думи... — нервуючись, спиняє його красномовство Коцюбинський.
— Був, то що ж?.. Це ж один із старовинних українських родів. Що ви маєте на увазі?
— Просто я згадав, що третя Дума схвалила столипінський закон про відруби. Куркулі радіють... Навряд чи зробить що й тепер Родзянко для народу. Хіба що схвалить новий закон, ще дошкульніший за той...
Граблянський запаморочено дивиться па Коцюбинського, потім повертається до Чижа, але й на обличчі того не знаходить співчуття. Він одну мить думає і знову раптом вигукує:
— О!.. Мені ж іще в десять місць треба встигнути сьогодні. Коли я встигну!.. Бувайте, бувайте... Вибачте, що не маю змоги залишатись довше...
Він біжить і зникає за дверима.
— Старовинний український йолоп! — промовляє нарешті Чиж і присувається з кріслом до Коцюбинського. що сміється й хитає головою.
— Який настрій? — питає Коцюбинський.— Маємо ж уже Думу, маємо мало не родича головою Думи...
— Народ хвилюється. В Петербурзі демонстрації і страйки... Незабаром будуть докладні відомості.
— А в Києві?
— Теж незадоволення й обурення... Тільки «Киевлянин» захлинається в дифірамбах. Революційний настрій підіймається і тут. Вчора ввечері в кав'ярні на Подолі я несподівано зустрів Камищука.
— Григорія?.. — підхопився Михайло Михайлович.— Де? Коли? Ви його ще побачите?..
— Чого він приїхав до Києва — не знаю... Він не сказав. Звичайно, його відрядили сюди з якимось завданням. Не міг я його розпитувати. Він каже, що назрівають великі події. Сам настроєний по-бойовому, когось чекає, кудись має їхати... Все це — в секреті, все партійні завдання. Він міг говорити зі мною яких сім-вісім хвилин. Допитувався про Надію — чи не дозволено було поховати її десь на кладовищі... Я розповів йому про вас і сказав, що ви знаєте деякі подробиці про її страту. Він схопив мене за руку і домігся, щоб

читати