Завантажити

повертається з телеграмою. Михайло Михайлович хапає телеграму. Марина повідомляє, що через раптову хворобу не може приїхати.
Тепер він з хвилюванням чекатиме від неї звістки про її хворобу, адже він не знає, що їй сталося.
А таки він поволі одужує. В другій половині грудня в Києві розпочався терапевтичний з'їзд і обом лікарям — Образцову і Стражеско — невистачає часу: вони активні учасники і організатори з'їзду. Заради Коцюбинського Стражеско якось уриває трохи часу й приїздить до клініки. Він задоволений оглядом хворого і приписує йому короткі прогулянки на повітрі, звичайно, візником і в добру годину.
Коцюбинський радіє, як дитина: понад два місяці він не виходив з кімнати... Останнім часом його вже менше відвідують знайомі: певне, набрид усім... Навіть дружина з Чернігова пише мало, хоч він і просить її у листах писати частіше і докладніше. Він турбується за матір — Ликеру Максимівну, просить дружину краще опалювати кімнату матері, щоб не застудити її. Його турбує навіть те, щоб діти, розпалюючи грубки — а перед різдвом особливо багато опалюють — не наробили випадково пожежі. Він застерігає всіх від необережності... Але дружина пише рідко, і по штемпелях на конверті він помічає, що, написавши лист, вона не поспішає віднести його на пошту. Часто це псує йому настрій, роздратовує.
Біля клініки стоїть легковий візник. Служник поволі виводить Коцюбинського. Доктор Рафієв пропонував провідника на всякий випадок. Але нащо провідник? Візник їде поволі, кроком. Швидка їзда Коцюбинському заборонена.
Коцюбинський їде Володимирською, потім виїздить на Хрещатик, трохи підіймається по Олександрівській, до музею... Далеко не можна: перебільшить дозволений час прогулянки. Але надто вже прекрасна зима і пречудові дерева Царського саду в зимовому вбранні... З радощів він не знає, на що дивитися. Його зір ваблять дерева саду у густій паморозі. Він веселий і життєрадісний. Візник поволі їде попід самим тротуаром, і Коцюбинський вдивляється в обличчя людей. Він шукає знайомих. Йому хочеться поділити з кимось свою радість.
Він знову на Хрещатику. З гиканням і свистом пролітають повз нього розкішні рисаки під кольоровими сітками, проносяться авто і триколісні мотоциклетки, яких у Києві особливо багато.
Він одвик уже від свіжого зимнього повітря і шуму. В нього злегка паморочиться в голові. Але йому добре. Наступного разу він виїде раніш і заїде до одної-двох редакцій. Треба й самому відвідати знайомих. Чудесно!.. Незабаром він покине лікарню, поживе тижнів зо два в Чернігові і знову на південь... Треба поїхати до Єгипту. Лікарі радять. До речі, там, здається, зараз Леся Українка. Побачити Єгипет!
А проте це зайві мрії: в нього навряд чи вистачить грошей поїхати на Кавказ, до Сухума... Все ж там зима неважка буде для нього. Він вже встиг недавно позичити в «Товариства допомоги» п'ятсот карбованців. Лікування коштує недешево. Отже, хіба що на Кавказ... Про Єгипет чи Капрі нема чого й мріяти.
В задумі він не помічає, що за ним стежить пара очей. Людина в простому дешевому пальті і смушковій шапці, зустрівши візника з Коцюбинським, раптом повертає за ним і непомітно тримається за кілька кроків.
Вони підіймаються Фундуклеївською. Назустріч, униз, мчить чудовий рисак під сіткою, візник у передку тримається, як князь... Коцюбинський встигає розпізнати закутаного в єнотову шубу Хоменка. Рукою він притримує так само закутану в хутра даму... Михайлові Михайловичу робиться весело. До нього обертається візник.
— Бачили? Паня яка!.. Як губернаторша!.. А до кого я тільки не возив її по ночах... Ця навчить, як жити!..
Коцюбинський сміється: такий тюхтій, як Хоменко, і раптом — такі фортелі!.. Ну, от... А він шукає знайомих!..
На розі Володимирської довелося чекати, поки перейдуть трамвайні вагони. Хтось підходить до санок і нахиляється до Коцюбинського.
— О! — вигукує Михайло Михайлович. Перед ним стоїть Григорій Камищук. Його вродливе обличчя трохи схудло й немов постаріло. Він одпустив коротенькі біляві вуса і пізнати його давнім знайомим не легко.
Коцюбинський не пускає його руки.
— Зачекай трохи, — говорить він візникові.
— А я зустрів вас на Хрещатику і стежу — як би підійти... Та все не зважуюсь...
Говорить Григорій уже не співучим голосом, як раніш, а трохи згрубілим, постарілим баском. Але все ж він залишився тим же красунем, з голубими імлистими очима і смуглявим обличчям.
— Ну, як ви — одужали вже?.. Обличчя у вас змарніле ще...
— Я здоровий, Григорію... Скоро випишуся з клініки і повернусь до Чернігова...
— Хочеться й мені туди!..
— Так чого ж?
— Не можна... Пізнають... — шепче він Михайлові Михайловичу. — Вам казав Чиж? Я ж нелегально... Так хотів прийти до вас у клініку і... — він оглядається, потім продовжує,— ув'язався хвіст за мною... Добре, що я заздалегідь його вгледів, а то б якраз до вас у клініку привів...
— Я Григорію, нікого не

читати