Завантажити

мати... У мене теж подібні є...
І Олексій Максимович, злегка всміхаючись, розповів про багатьох відомих йому людей, що називали себе поклонниками його таланту, а його творів зовсім не читали.
— Смішні, Михаиле Михайловичу, і порожні люди... І вони йшли далі, розглядаючи знайомі, немов відроджені весною місця.
Було чудесно на острові. І працювалося легко, і сил набиралося чимало. Тепер уже менше турбували знайомі туристи земляки. Сезон ще не розпочинався. А проте гості не прибували. Якийсь українець, з Києва, раптом з'явився на острові і, звичайно, завітав до Коцюбинського. Довелося навіть зробити з ним кілька прогулянок по острову.
Олексій Максимович під час обіду жартував:
— Напевне, й цей ваш земляк, Михаиле Михайловичу, або великий поміщик, або якийсь акціонер, або просто багач. Скільки їх у вас, на Україні...
— Можливо, — відповів Михайло Михайлович. Він посоромився чомусь признатися, що новий гість був і справді мільйонер, який перебував зиму в Єгипті і тепер, не поспішаючи, повертався до Росії.
Тепер Михайло Михайлович щодня багато гуляв. Ці прогулянки його виснажували.
Іноді його опановував якийсь особливий настрій. Він поривався вперед і його неможливо було спинити. В такі дні він робив пішки важкі подорожі вгору на Анакапрі, Монте-Тіберіо, на Пунта Трагара, до Тарагліонів... Вузенькими крутими страдетами видряпувався вгору на кілька сот метрів з юнацькою вправністю, хоч і хапався потім за груди.
Часто виймав невеличкий альбом і змальовував листки якоїсь рослини, що правили колись за зразки для візерунків античного іонійського капітеля, або якийсь пейзаж.
Гості роз'їхались. Лагодився в дорогу й Коцюбинський. Гроші з дому все не надходили. Він турбувався й не знав, як улаштує справу.
Олексій Максимович виїздив на кілька днів до сина.
Напередодні вони вдвох багато ходили по острову. За обідом не було, як раніше, нікого з чужих.Гості з Росії, що були на острові, давно роз'їхались.
— Ви, ось, їдете,— говорив Коцюбинський Олексієві Максимовичу, — через кілька днів і я... Не вірю я в передчуття, а просто маю сумнів — чи доведеться нам зустрітися ще?
І ввечері, коли вони знову вдвох блукали стежками понад морем, його не покидала та ж сама думка:
— Серце, Олексію Максимовичу, все життя держить мене в полоні... Я його раб. Коли я бунтую, воно жорстоко мене карає. Та не можу я не бунтувати. Мало мені того простору, що дає воно. Буду й надалі бунтувати, хоч і певен — мій господар вичерпає своє терпіння і скарає свого раба...
— У вас, Михаиле Михайловичу, просто тимчасово підупав настрій... Під впливом яких-небудь обставин... Скажу я вам по-дружньому: не вірю я в подібну жорстокість вашого серця, їдьте додому, перебудете літо, а на зиму приїздіть знову сюди, в свою білу, весняну кімнату, і будемо з вами, як і тепер, блукати по острову та розповідати один одному свої сюжети.
— Хотілось би, не можна й висловити, як хотілось би,— відповідав Коцюбинський.— Чотири місяці капрійського існування, звичайно, підняли мене... Зараз мені хоч у солдати — не забракують. А повернуся до Чернігова — і хто знає, як воно там буде. Завжди траплялось гірше, ніж передчувалося. Встигнути б закінчити нову книгу... Три роки готуюся, матеріал, як скарб, бережу... Хочу народних героїв відтворити. Не може ж того бути, щоб і цього мені не дано зробити...
Було пізно. Вони повернули на віллу.
Вранці Михайло Михайлович проводив Горького до пароплава.
Перегукувались біля берега рибалки. Кілька пасажирів, не поспішаючи, несли чемодани. Задимів пароплав. А над усім цим голубіло напрочуд ясне капрійське небо, гомоніло на березі птаство і линула запашна березнева повідь.
Треба було прощатися. Обнялися. Тричі поцілувались. І ще раз обнялися, наче прощались назавжди. Ідучи за носильником, Горький витирав очі.
Довго ще, стоячи на пристані, бачив Михайло Михайлович чорного бриля в піднесеній руці Олексія Максимовича. І, стискаючи в руках томик творів, подарований на прощання Горьким, Коцюбинський поволі пішов до вілли. Коли очі його проясніли, прочитав: «Михаил Михайлович, очень рад я, что встретил Вас и очень полюбил славную Вашу душу».
І вже згори Михайло Михайлович ще раз оглянувся на море. Та за деревами голубіло тільки небо, в якому розтавала хмарина чорного диму з пароплава.
 
XI. ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА ГОДИНА
 
«...з мого почерку ви переконаєтесь,
що я досяг двадцять четвертої години».
Ромен Роллан. «Мікель Анджело».
 
Відома університетська клініка на Бібіковському бульварі — ось куди привела його нарешті жорстока доля, що поволі і рішуче йшла по своїй спіральній путі ближче й ближче до кінця.
Виснажений вкрай, з важким і гнітючим почуттям, Коцюбинський ледве знаходить сили переступити поріг знаменитої лікарні. Специфічний дух клініки здається йому в цю хвилину подихом невблаганного кінця, апофеозом

читати