Завантажити

приїздив не до мене... Ми були зовсім не знайомі. — Раптом у нього промайнула щаслива думка.
— Шаляпін — це не мій гість, а ось на острові зараз є один приятель, чудовий мужчина,з ним можу вас познайомити в мінімальний термін.
— Може, він теж щось на манір емігранта з Росії, — сумно і наперед розчаровано промовила одна з жінок.
З емігрантів і справді були для них далеко не повноцінні компаньйони.
— Ні, навпаки... Він — капіталіст, мій земляк... Не знає, куди дівати час і гроші, то й шукає тільки розваги.
Дам це зацікавило. Їх легендарні чоловіки все ще не приїздили і замість грошей надсилали їм телеграми. Перспектива подібного знайомства була приваблива.
Невеличка хитрість Коцюбинского вдалася йому цілком. Якубович зовсім несподівано зрадив свою чернігівську витриманість і цілими днями розважався з новими знайомими на велику радість свого земляка, що зачинився в своїй; кімнаті і, немов здійснюючи помсту багатим землякам за зіпсовані йому дні, захоплено писав «Коні не винні». Тепер йому частіше щастило робити, як і раніш, прогулянки вдвох з Олексієм Максимовичем. Після від'їзду Шаляпіна Горький був невеселий, і відразу, як тільки Михайло Михайлович висловився захоплено про знаменитого співака, Олексій Максимович, пихкаючи в задумі цигаркою в довгому мундштуці, промовив:
— Рідко ми з ним, з Шаляпіним, зустрічаємось. Останні роки приглядаюся я до нього пильно, пильно... і, признаюся, Михайле Михайловичу, з деякою тривогою... Не догадаєтесь: боюся, чи не заберуть у нас наш народний талант; за гроші, за панську ласку можуть забрати його, купити. Підняли його, пригріли... ось він і може забути за панською ласкою про те, хто він... По натурі він бунтар, і в мистецтві такий, а дивись — Шаляпіна лихий поніс співати різним пройдисвітам у Монте-Карло. А хіба не співав він уже навколішках «Боже, царя храни»… А який митець!.. Який бунтар він проти гнилі і рутини в своєму мистецтві!.. От і думаєш про те, яка ж натура в ньому переможе...
 
Іноді до білої кімнати флігеля приходили й сумніви. Коцюбинський писав листи дружині про чудові казки Горького, про нові його оповідання, гідні високої оцінки, про своє безсилля й неспроможність піднятися на таку ж височінь.
Олексій Максимович якось схвально відгукнувся про його твір «Самотній». Але Коцюбинський уже пережив настрої своїх віршів у прозі. Він не погодився з доброю оцінкою їх.
Прийшла перша книга «Современника». Коли Михайло Михайлович зайшов до Горького, він повів його до свого кабінету і передав йому журнал. Коцюбинський побачив переклад «Що записано в книгу життя?» і рецензію на другий том своїх оповідань у російському перекладі. Хвалили.
— А Марія Федорівна вже прочитала це ваше оповідання й не нахвалиться. І мені сподобалось. Добре, дуже добре, Михаиле Михайловичу. Українцям є чого у вас вчитися, і треба вчитися на ваших оповіданнях... Бо дехто з ваших земляків-літераторів занадто вже захопилися модною мізерією на зразок арцибашевщини або андрєєвщини.
Олексій Максимович не назвав імен. Певне, не хотів про них згадувати. Але Коцюбинський пам'ятав свою давню розмову з Горьким про Винниченкові твори і його виступ проти Горького в пресі. Він був згоден. Не слід було видавати в перекладах Винниченкову розтлінну бульварщину, що зводила наклеп на революційний рух і людей, які віддавали йому життя. Але автор за відмовлення Горького видавати її здійняв у пресі шум. Це були прикрі і ще не забуті спогади.
Він вислухав оцінку свого оповідання і хвилину думав. Потім відповів:
— Все це, Олексію Максимовичу, не те, про що мрієш... Є багато чого розповісти людям, є сила образів, які треба пустити в люди, великі задуми є, а сили немає, і тому нічого не виходить. Мої задуми — це тільки бульбашки на воді. Не вдається, не щастить мені... А між тим часто почуваю я, що, певне, не довго мені ходити по землі з своїми думками й образами...
Коцюбинський схвилювався.
— Е-е... не гаразд це, Михаиле Михайловичу, ну, хто з нас може похвалитися своїм серцем, легенями і подібними дрібницями? А ось же, дивіться, живемо, пишемо і довго ще жити будемо з вами, любий Михаиле Михайловичу.
Якісь сумні думки опанували Коцюбинського, і Горький з властивою йому проникливістю вгадував їх по очах свого друга. Треба було розважитися. Прийшов Миролюбов, що ці дні гостював на Капрі. Всі троє пішли прогулятися.
В кафе, де раз у раз надвечір сходилися іноземні туристи, місцевий хор співав своїх національних пісень. Багато forestieri, залишивши десь у Лондоні чи в Нью-Йорку свій етикет, розважалися тут шумно і поводилися вільно.
— Смак, смак який у цих людей,— промовив до приятелів Горький, почувши, як одна детікатна дама замовляла співцям давно набридлу легку пісню, яка. проте, була в моді.
Господар кафе сам знайшов для Горького та його товаришів затишний куточок.
Хор заспівав замовленої йому пісні. Туристи були захоплені. Олексій Максимович

читати