Завантажити

тут щиро вважали за дорогого гостя, годили йому, турбувалися, щоб він не терпів тут якихось невигод.
Вранці Коцюбинського збудив крик жінки. Віч підійшов до відкритого вікна. На подвір'ї Макія Габорака, куди вже встигла перебратися сім'я його родичів, жінка била ганчіркою немовля, якому не минуло, певне, й трьох місяців, і примовляла: «Візьми своє, віддай моє, візьми своє, віддай моє!..» Дитина заходилася від хрипкого, слабого крику...
З серцем Михайло Михайлович зачинив вікно і запнув його фіранкою. Він знав цей дикий звичай гуцулів: коли мати гадає, що її дитину бісиця підмінила на свою, вона б'є дитину надворі, сподіваючись, що бісиці стане жалко своєї дитини і вона поверне матері вкрадене.
Як хотілося йому, щоб цей останній ранок тут був ясний і не захмарений жодною прикрістю. Він хотів повезти звідси добрий настрій. Та цей дрібний епізод зіпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила йому на дорогу по собі пам'ятку. І справді, ніколи потім він уже не міг забути дитини, що не спроможна була ще й кричати, а тільки сиплим пищанням протестувала проти дикунства батьків.
Віз і пара добрих коней уже чекали його на подвір'ї. Речі спаковані.
Він ще встиг піти до пінистого неспокійного Черемошу, кинути останній погляд на його скуті кам'яними берегами хвилі. Він любив дивитись цілими годинами на ріку після страшних карпатських гроз, коли Черемош, немов набравши сили в блискавиць і громів, будить диким ревом гуцульські села і запінюється, лютий і безпорадний.
І Коцюбинський думає, що гуцул подібний вдачею до Черемошу.
Гнатюк з дружиною і один із синів Франка, присланий батьком, провели його віз за околицю села. Довго і гаряче прощалися, потім довго ще дивились услід зворушеному Коцюбинському, аж поки віз не заховався за деревами.
Коли позаду зникла Криворівня і друзі за околицею села, Коцюбинського огорнув сумний настрій. Він поринув у свої давні думки. Чи ж пощастить йому відтворити самобутні, зворушливі образи цих гір, століттями поливаних кров'ю і потом його безталанного народу?.. І він ще не знав, чи знайде на це в собі сили...
«Тіні» незабаром мали бути скінчені. Небагато залишилось, щоб поставити останню крапку. Але хіба це хотів би він сказати про ці полонини, смерекові ліси, Черемош і розкидані людські житла? Гуцульщина назавжди залишила в його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, безпорадний писк нещасної дитини, яку мати вважає підміненою, танки й пиятику біля труни небіжчика, мізерні хрести на могилах... А ці чудові топірці гуцульських парубків, неначе символ їх майбутнього визволення!..
І новий образ Гуцулії, що давно постав у його уяві, зачарував його, як у народній казці приворожила чарівниця до себе файного легіня.
 
VII. VILLA SERAFINA
 
Мандрівник прихилився до огорожі. Важка дорога в цій горішній частині острова. Він важко дихав і прислухався до серця. Кілька хвилин бракувало сили вийняти хустку з кишені чесучового піджака, зняти білого капрійського бриля і втерти рясно вкриту потом голову... Глибокі темні очі блищали і пожадливо дивилися вперед, на стрімкі шпилі гір, на розсипане вгорі між скелями село і покручену стежку — такі принадні і недосяжні для нього.
На батьківщині в цю пору, певне, віють перші віхоли і лютують ранні морози, а тут стоїть сонце над головою і казкова блакить мліє над голубою затокою.
З ближньої дачі вийшла людина. Легкою ходою наблизилась до подорожнього. Це був знайомий, земляк.
— Михаиле Михайловичу,— запитав він,— куди прямуєте?
В погляді Коцюбинського промайнула якась думка. Слово «прямуєте» притягало його увагу. Десь на Україні, в степу, воно було доречне, а тут... ні, не підходило...
— Не прямую, земляче, а петлюю... Подумав і ще додав:
— Втомився...
Земляк докірливо похитав головою.
— Хіба можна вам ходити такими дорогам»?.. Тут і дужому дух забиває...
Михайло Михайлович пожвавішав. Він уже перевів дух і почував себе краще.
— Не моя на те воля, коли вабить походити скрізь. Себе не переможеш.
Він показав очима довкола себе.
— Це бездонний келих — п'єш з нього, не напиваєшся... Що пишуть з України?
Він дістав, нарешті, хустку і зняв свого величезного бриля.
— Нічого втішного. Є чутка, що цар готує каральну експедицію проти перських революціонерів.
— Шибениця,— відповів Коцюбинський,— це ознака епохи Миколи II. Мало йому повішених у Росії, хоче прославити себе ще й на Сході...
— Ось такі новини з рідних країв, — промовив земляк; подав руку й попрощався.
— До побачення, земляче. За співчуття вдячний, а все ж як не важко, а ходитиму сюди. Хто знає, скільки ще носитимуть ноги... Треба жити...
І вони розійшлися. Земляк пішов до міста в своїх справах, а Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями, ховалось невеличке село і жили знайомі йому ще з минулих років селяни.
 

читати