Завантажити

приміщення. Він приїхав уранці. Поки відпочивав з дороги, чутка про нього пішла селом, і знайомі прийшли привітати старого і хворого письменника.
Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про приїзд Франка, поволі повертався верхи з провідником з полонини. Стрункий і досвідчений гуцульський кінь швидко видряпувався на скелі, поволі й обережно сходив униз, сам обходив небезпечні місця, їхати ним було зручно і безпечно.
Коцюбинський був вдоволений з своєї подорожі на полонину. Він прожив там три дні, разом з вівчарами спав, їв, блукав з їх отарами, прислухався до їх розмов і пісень, слухав їх казки і легенди. Уже який ряз він буває на полонині і кожного разу, сидячи в сідлі, радісно прислухається довгими годинами, як шумлять довкола смереки і, наче обеліски, мовчазно протистоять вітрам могутні ялиці.
Ледве помітна стежка м'яко поступається під копитом коня, але пружний грунт, встелений давньою глицею, майже не держить сліду після верхівця. Коли спочиває вітер, у горах така тиша, що чути, як десь далеко-далеко випадково вигукне рідкий тепер птах готур і ніжно відгукнеться до нього біля своїх курчат готка.
І коли падає зламана білкою суха галузка, або чичиркне без діла якийсь пташок, звуки вмить завмирають, приглушені могутньою тишею. Десь у гущавині крадеться по м'якій глиці лис, куниця, або пробіжить хижа ласиця,— і під кігтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден зашерхлий лист не зрадить звірину.
Тиша навіває думи, і згадуються йому оповідання вівчарського ватага уночі біля ватри на полонині про давніх, забутих опришків. Віками сплять вони, поховані братами-товаришами на гірських шпилях, у вкритих смерековим лісом ущелинах, щоб людське — панське — око не знайшло їх кам'яної домовини і не потривожило давнього спокою героїв. Тому й тиша така в горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не пора Довбушеві вставати й гукати гуцула до пушки й пістоля.
... Прийшовши до Гнатюків обідати, він довідався про приїзд Франка. Хотілося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у Франка і повідомив, що він відпочиватиме до вечора.
— Але як ся має старий?
Гнатюк сумно махнув рукою.
— Трохи немов краще, та це, певне, тільки короткий перепочинок.
Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав їх за молодих років, нагадали про себе й на схилі його віку. Вони довершували руйнування його колись могутнього організму.
Вони зустрілися ввечері за досить своєрідних обставин. Господар хати — дяк, повернувшись з вечірньої відправи, повідомив Коцюбинського, що біля церкви об'явився «дід», якого давно вже не було в цій місцевості. Коцюбинський давно бажав подивитись і послухати гуцульського «діда», якого не часто вже можна було зустріти. Він надягнув легке пальто і пішов до церкви.
Ще здаля побачив він гурт людей, що оточили «діда». Коцюбинський підійшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому місцем, і він опинився в натовпі. Перед ним стояв сліпий гуцул з величезною палицею в руці і співав то церковних, то світських народних пісень. Поводир поряд нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали гроші. В його піснях не було нічого цікавого, вартого особливої уваги, та й голос «дід» мав хрипкий. Але народ слухав уважно, і ніхто не розходився.
Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Він знав, що «діди» не бувають сліпими з народження, що в «дідівській» родині існує звичай позбавляти зору старшого сина, який обов'язково мусить посісти батькову професію. І ось перед ним ця людина, що охоче дала себе осліпити, щоб мати традиційне право на жебрацтво. Можливо, поводир — це син «діда» і його теж, можливо, позбавлять зору. І щоб ціною зречення світу, чарівної краси своїх казкових гір, ціною зречення усього, що є найкращого в житті людей, здобути собі право на виблаганий під церквою чи на цвинтарі шмат вівсяного коржа або черствого хліба, люди йдуть на самокалічення?..
Коцюбинський відчув, що починає хвилюватись. Жебрак перейшов на веселі, навіть дещо масні пісні, і Коцюбинському важко було слухати з уст людини, що позбавила себе зору, жарти і веселощі, якими хотів той розважити такий же злиденний, як і сам співець, народ. Він проштовхався між людей, вийшов з натовпу і раптом побачив за кілька кроків Франка, що стояв самітно позад усіх і, немов байдуже, слухав «діда». Вже поночіло і Коцюбинський з хвилину приглядався: він усього рік не бачив свого друга і все ж боявся помилитися. Франко за рік багато змінився. Ще більш виснажена зробилася його постать; неуважний погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя — це сліди тяжкої хвороби. Це був він, Франко. Когюбинський, ще дужче хвилюючись, швидко підійшов до старого і міцно обняв його. Зустріч схвилювала обох, і вони одійшли далі від натовпу і посідали на сухому, зложеному на вигоні, дереві. Так вони сиділи кілька хвилин мовчки, під враженням «дідового» співання і своєї зустрічі. Скільки дозволяла темрява, Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша і

читати