Завантажити

Ввечері Гнатюк знову прийшов до Коцюбинського і вони пішли до Габоракової хати.
Під образами на лаві стояла труна з небіжчиком. Посеред хати на ослонах сиділи гуцули, здебільшого старі. Мовчали. Коло мерця на труні блимали свічки. Тепер ніщо не заважало дивитися в обличчя мерцеві. Коцюбинський підійшов до труни. Перед ним лежав Макій, як живий, тільки зблідлий, наче він перевтомився, натрудившись біля жорен. Заходили раз у раз люди, і свічки в нього в головах то задувались, то знову зацвітали полум'ям, і на обличчі його тремтіли тіні, неначе небіжчик то сердився, то одходив... Був-таки як справді живий, навіть губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському його співанки:
 
Ой, чому ти, легінику, та й не співаєш?
Де ти свої співаночки та й позадіваєш?
 
У нього заблищали вологою очі. І раптом, наче на відповідь його думкам, десь у присінку загуркотіло, загомоніло щось, і враз розітнувся жартівливий, веселий спів. Коцюбинський роздратовано оглянувся на Гнатюка, той поманив його поглядом.
Вони вийшли до хижі. Тут було темно і повно людей. Стояв тякий гамір, немов справлялося весілля, а не похорон. Пісні, регіт, штовханина...
Гнатюк витягнув свого приятеля з хати.
— Шо ви на це скажете? — запитав він.
— Дивно, все дивно,— признався Коцюбинський.— Дивуюся ним людям: адже в хаті небіжчик.
— Такий звичай... Певне, вони хочуть довести смерті, що легіні її не бояться і зневажають.
— Все те ж — мізерія смерті,— шептав Коцюбинський, ідучи додому.
Слідство закінчилося за кілька днів після похорону і несподівано прийшло до висновку, що мисливець Макій Габорак сам наклав на себе руки Адвокат, з яким потім бачився Коцюбинський, здвигнув плечима і відмовився провадити справу про неправильне слідство.
 
До Гнатюків зійшлись товариші, щоб попрощатися з Коцюбинським. Настав час покинути гостинну Криворівню і хороше, щире товариство. Крім господарів, була ще одна вчителька, що літо прожила в Криворівні, був знову ж таки трохи набридлий усім Граблянський, який уже не відважувався сперечатися з Коцюбинським;
прийшов також студент з Чернігова та інші. Розмова була в розпалі, коли прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський підвівся, обняв і вдячно вітав його. Він розумів, що це саме заради нього Франко прийшов попрощатися, хоч і почував себе в ці дні зле. Він сів собі трохи осторонь інших і майже не встрявав до розмови.
Коцюбинський дивився на цю тяжко і безнадійно хвору людину, і невесела думка непокоїла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному році, зустрітися з Франком тут, у Львові, чи в іншому місці? Занадто вже кволим здавався знаменитий український поет, белетрист. учений, публіцист...
У Коцюбинського була для нього новина. Він не втерпів і, коли гості сіли пити каву, підсів до Франка і показав йому пересланий дружиною з Чернігова лист від Лесі Українки з Кавказу. Короткий був лист, але теплий, щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почуває себе зле і то вже не може залишатися взимку на батьківщині. Отже готується виїхати з осені до Єгипту. Зараз вивчає Єгипет, навіть захопилася його старовиною.. Повесні знову повернеться на Кавказ, а може й на Україну... А на зиму знову доведеться на південь, у Єгипет... І так кожного року. Потім загине і, може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що поспішає творити, бо хто знає, скільки їй дано днів на це... А їй треба багато чого сказати своєму народові.
«Бажаю Вам здоров'я і дальшого розквіту Вашого чарівного таланту. Ваша товаришка — Леся Українка».
Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. І лише коли Коцюбинський заховав листа до кишені, він замислено промовив:
— Леся на зиму до Єгипту, ви — на Капрі... Перелітні птахи... Рідна зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стріпнути крильми... А зима і у Франца-Иосифа і в Миколи II — важка, студена...
Коцюбинський з болем у серці згадав, як довелося йому збирати пожертви серед земляків на допомогу хворому Франкові, і зібрана сума вийшла така мізерна, що її соромно було відсилати...
У Франка в очах раптом мигнули вогники.
— Та я не птах,— рішуче, з піднесенням промовив він,— який народився в клітці і звик до неї та помирився з нею... Я не раз уже почував волю і знаю, яким вітром дме вона...
Хтось із присутніх галичан почав співчувати Коцюбинському, який повертається до свого Чернігова, дє йому так важко жити.
Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського і тихо, хоч і інші почули, проказав:
— Народові однаково важко: що в Миколи II, що в цісаря... Ми, інтелігенти, не вміємо і не хочемо віддати себе народові цілком і, кінець кінцем, народ зречеться нас і прожене від себе.
Він знову замовк і вже зовсім не встрявав до розмови.
В Чернігові Коцюбинського ждала родина, про яку він ніколи не забував, ждали приятелі, знайомі... Але йому було цього разу важко покидати чудову Криворівню і тутешніх друзів, його

читати