Завантажити

мало знають... Я нещодавно туди перевівся з Одеси.
— О, з Одеси до Чернігова!.. Яка рація?
— Була рація... Сам навіть просився.
— В Чернігові нудно...
— Мені весело. Тим більше, що я часто дістаю різні відповідальні відрядження до інших міст. Наша робота швидше небезпечна, ніж нудна.
— Що ви кажете — небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надії явно подобалось приставу. Він гордо поглянув на неї.
— Ми охороняємо державний лад, а це в наші часи небезпечно.
—- Не уявляю.
— О, є багато людей, що їм ми, охоронці ладу, не до серця...
Пристав на мигах показав на сусіднє купе, хоча розмовляли вони впівголоса, щоб не прокинулись пасажири, і їх все одно далі цього купе чути не було.
— А хто там? — таємниче запитала Надія. І пристав, запалюючи цигарку, недбало, немов між іншим, кинув:
— Державний злочинець... Замах на губернатора.. В минулому коло десятка терористичних актів... Військовий суд... Петля...
— Що ви кажете?! Це жахливої Він, певне, страшний?..
— Прегидка мордяка... З першого ж погляду переконуєшся, що це злочинний суб'єкт. Але бувають подібні люди й з приємними фізіономіями, навіть жінки...
— Не уявляю! — вигукнула Надія.
— Запевняю вас. Навіть вродливі. Я сам якось мав справу з революціонеркою, що була красунею. Вона стріляла в мене з браунінга.
— Просто важко повірити!.. — все дивувалася Надія. — У Чернігові?
— Ні, в Одесі.
— Дуже цікаво!
— Навпаки: це зовсім не цікаво і дуже неприємно, коли на вас ціляться з револьвера...
— А у вас, пане пристав, мабуть, не піднялась рука па жінку?
— Де в чорта! — вигукнув він, забувши навіть про цигарку.— Я б її задушив, коли б тільки мав змогу. В таких випадках не до галантності і благородних жестів... Хіба не жінки стріляли у міністрів і навіть у великих князів?
Але, схаменувшись, він зразу знизив голос так, щоб чула його тільки Надія, і знову роблено кахикнув кілька разів. Знову почав запалювати загаслу цигарку, обмірковуючи дальшу свою думку.
— Що ж, — запитала не без лукавства і глуму Надія,— всі, кого ви називаєте революціонерами, займаються цим самим... е... е... терором?
— Та-а-к, безумо-о-вно! — і пристав для переконливості простягнув до неї руки:в одній була все ще незапалена цигарка, в другій — догорілий сірник.
Надію розважала обмеженість і брехливість цього поліцая. Вона навіть забула про обережність і необачно глузувала з нього:
— Що чоловіки бувають такими — це ще мені зрозуміло, але щоб жінки стріляли в поліцію — нізащо не повірю!
Новий сірник погас від схвильованого жеста пристава.
— Запевняю вас, панно,— старанно переконував він Надію притишеним, таємничим голосом. — Ви навіть не уявляєте собі цих людей. В Одесі в тюрмі була влаштована втеча одному політичному. У них був зв'язок з тими, що на свободі. Під час прогулянки напали на доглядачів, а з вулиці їм перекинули плетену драбинку. Двоє з політичних перескочили по ній через стіну і серед білого дня втекли...
— Але ж варта...
— Що ж варта?... Один як тільки переліз, так і зник, як у воду впав. Серед білого дня... Мабуть, щось одяг на себе, і його ніхто не пізнав. А другого чекала тут же, біля тюрми, делікатна панночка з рисаком, впряженим у бігові дрожки. Коли я, бувши без зброї, кинувся за цим політичним, який прямував до її дрожок, вона тримала в одній руці віжки, а в другій браунінг і вистрелила в мене...
— Жах!.. — ледве вимовила Надія.— Ну, і влучила?
— Ні, я навмисне впав і вона дала маху... Коли б я не догадався впасти, ви, панно, не мали б нагоди розмовляти отут зі мною...
— А політичний?
— Скочив до неї в дрожки і — тільки й бачили. На таких рисаках можна тікати!.. — закінчив пристав і знову дістав сірника.
— А яка вона з себе? — раптом спало на думку зацікавитися цим Надії.
Пристав спочатку трохи розгубився, але вмить знайшов відповідну думку.
— Не можу вам докладно змалювати її обличчя але пам'ятаю, що була красуня. Проте все одно вигляд у неї був специфічний, злочинний. Я п'ятнадцять років служу на поліцейській службі і мав досить практики, щоб придивитись до облич злочинців. Печать злочинця я пізнаю на обличчі людини ще задовго до того, як вона порушить закон. Злочинці народжуються такими, і тому заздалегідь можна визначити кожному його майбутнє...
Але в цю хвилину Надія прислухалась до іншого: за стіною, де був Григорій, загупали чоботи .унтера і почулись м'які кроки Григорія. Потім унтер вивів ув'язненого з купе і повів на другий кінець вагона. Григорій не бачив Надії в обличчя і тому не помітив її присутності. Дівчина напружила всю свою волю, щоб не виказати перед приставом свого раптового хвилювання.
За кілька хвилин вони мали повернутися, і він, побачивши її в обличчя, пізнає свою Надію, і тоді...
Вона швидко запнула обличчя вуаллю. Під вуаллю та ше в цьому

читати