Завантажити

найчистіші кольори, кольори фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений і ще чудовіший діамантовий, де вода світить діамантами.
Між двома прямовисними скелями, де вода в вузькій протоці темна, майже чорного кольору, раз у раз виникає дивно блакитна промениста хвиля, що справляє таке могутнє враження, що місцеві люди називають це pikolo diavolo—маленький чорт.
Краса і повітря тут дивні.
Почуваю себе добре. Тішуся природою, спокоєм.
Минулої ночі якось дивно ти снилася мені: уся в білому, обличчя дивно біле, без жодної кровинки, і біля уст дві глибокі хворобливі зморшки. Це тільки сон. Але й уві сні мені прикро бачити твої страждання...»
За слізьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками.
Суду Надії Загірній довелося чекати недовго. Та вона й сама бачила, як занадто прискореним темпом провадилося слідство, і розуміла, що суд буде незабаром. І дійсно, через кілька днів її возили до військово-окружного суду і ознайомили з слідчими матеріалами. Тоді ж вона одержала обвинувальний акт.
Увечері її відвідав оборонець. Власне, йому не було чого їздити до Загірної. Справа була для обох сторін абсолютно ясна. Заперечувати проти обвинувачення її в убивстві пристава Надія не думала. Про це попередила й оборонця. Він просив її на суді не виступати з останньою промовою або обмежитись кількома фразами, які не обурили б суддів. І вже нокидаючи її камеру-одиночку в Лук'янівській тюрмі, він сказав, хоч Надія й не питала про це:
— Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому році для одного підсудного в аналогічній справі пощастило випросити в суду довічну каторгу...
— А ви їх ні про що не просіть... — відповіла тихо і суворо Надія, подаючи здивованому оборонцеві руку.
Надія чекала найгіршого. Вона знала, що за подібні дії розстрілюють або вішають і що їй нема чого сподіватись особливої милості у формі довічної каторги... Готувала себе до найгіршого.
Проте суд раз у раз відкладали. І тільки наприкінці червня Надія нарешті почула в своїй камері:
— Загірна, виходь, поїдемо до суду...
Напівтемна в'язнична карета не схвилювала її. Надія була готова до всього. В суді до неї з'явився оборонець і знову просив її триматися на суді коректно. Це означало, що їй залишалось звірятися на милість суддів.
Головою військовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Він цього дня провів кілька справ і з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кількох людей засланням і каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували судді і автоматично відстукував свої промови прокурор. В генерал-майора була звичка звертатися до підсудних, дивлячись не на них, а кудись на задні ослони судової зали. Він умів протягом півторагодинного процесу не глянути й разу на підсудних, навіть тоді, коли їх з його наказу вели до зали суду. Іноді, промовляючи, він зневажливо совав своїм пенсне по «справі» і вичитував звідти кілька слів, (ідо містилися під кружальцем пенсне.
— Прізвище? — запитав він Надію, як запитував і інших перед тим.
Надія відповіла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя його здивовано застигло в погляді, спрямованому кудись уперед. А весь він зробився над міру уважним. Підсудна відповіла не таким тоном, як він того сподівався.
— Ім'я, по батькові...
І знову, одвернувшись від нього, сухо, з якимось демонстративним спокоєм, немов між іншим, відповіла Надія Загірна. Голова генерала несподівано різко повернулася до підсудної. І суд і присутні в залі заскрипіли стільцями, впинаючись поглядом у підсудну дівчину.
— M-да...а... — промовив голова суду, коли процедура формального опитування закінчилася.
Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надів пенсне і уважно розглядав підсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на нього, не на суддів, а впоперек зали, за відчинене вікно, де світило червневе сонце і цвіріньчали горобці...
«Чи треба ждати від них пощади?» — думала вона.— Чи зважать вони на її молодість? Можливо, їй пощастило б розшукати Григорія, і вони пішли б крізь бурхливе і грізне життя разом.
Їй раптом спало на думку, що Григорій, знаючи, звичайно, про її арешт і суд, приїхав до Києва і намагатиметься її звільнити. Імовірність успіху мізерна. Його можуть знову схопити, і тоді вийшло б, що вона зовсім даремно, без будь-якої користі, віддала своє життя. Вона враз схвилювалася. Адже й справді перша думка, що опанує Григорія, це думка про її звільнення. Григорій не спиниться ні перед яким безумством. Але він тільки загубить себе.
Вона була певна, що Григорій діятиме саме так, і хвилювалась, бо не знала, як попередити його, ублагати, щоб він не робив цих божевільних кроків, щоб зовсім виїхав звідси кудись, де ніхто з ворогів його не знає.
Запитання судді відірвало її від цих думок. Обидва унтери, що тоді вартували Григорія, виступали тепер за свідків. Вони теж були під арештом. Певне, їх чекала сувора кара. Надія щиро

читати