Завантажити

незвичайному для неї костюмі Григорій, звичайно, не пізнає її, а пристав не помітить хвилювання на її обличчі.
— Я розумію,— сказав пристав, усміхнувшись,— ви хочете непомітно для мого злочинця роздивитись його обличчя...
Надія нервово засміялась, немов стверджуючи його здогад. В своєму розпорядженні вона мала занадто короткий час. Поїзд проходив перелісками. Надії здалося, що він пішов повільніше: певне, підіймався на узвіз. У неї вмить вистигло рішення. Чого ждати?.. В Києві може не пощасгити, і тоді — тюрма і довге заслання... І може, ніколи не зустрінуться вони в житті. Вона глянула на пристава Він знову запалював цигарку, що була туго набита і не запалювалась. Пристав був зовсім захоплений своєю цигаркою.
Раптом за дверима, в другому кінці вагона, вона почула кроки. Це повертались вони. Якихось п'ять-шість секунд — і вона зустрінеться з Григорієм. І за цю швидку, як ластівка, хвилю в її уяві промайнули його задумливі голубі очі, блакитне небо над чудовою Десною. Стривожила думка: що буде в їх житті через кілька секунд.
Пристав дістав з кишені малесеньку щіточку і вдоволено розгладжував вуса. Хропів купчик без гільдії. Стукали, плутаючись у ритмі, колеса, сонце заглядало в вікно і сліпило очі приставу. «Все на щастя»,— подумала вона і розкрила великий ридикюль, немов шукаючи в ньому хусточку.
Григорій і вартовий уже відчинили двері і наближались. Надія на мить завагалась. Якась жінка з дівчинкою стояли в проході, і в'язень з вартовим на кілька секунд затримались, поки мати забирала дівчинку. За ці секунди Надія опанувала себе.
Григорій не звернув на неї уваги. Коли він пройшов повз неї, Надія впустила книгу і нахилилась за нею. Унтер на мить затримався.
— Тікайте,— тихо промовила Надія вслід Григорію і знову обернулась до унтера, який чув, але не розібрав, що саме вона сказала, і чекав, поки вона поступиться йому дорогою. Він бачив у ній подорожню даму свого начальника і був надто чемний. А проте все це тривало одну мить. Раптом унтер ринувся вперед, і Надія догадалась: Григорій побіг у порожній тамбур. Вона мов ненавмисно затрималась у проході, потім заступила дорогу унтерові. Але вже скочив з свого місця пристав.
— Держи її! — гукнув він до унтера і вислизнув повз неї за Григорієм, розстібаючи кобуру.
Тоді Надія вихопила з ридикюля маленький жіночий браунінг і, коли унтер, злякавшись, відскочив назад, вона повернулась і встигла двічі вистрелити в спину приставу.
Спантеличений унтер схопив її вже в дверях тамбура, і вона встигла побачити, що там нікого не було і двері на східці були відчинені. І раптом вона заспокоїлась.
Поки морочилися з приставом, унтер розгублено тримав Надію в проході вагона за зв'язані паском на спині руки. Вона стомленим поглядом дичилась на метушню у вагоні. Поїзд прогримів по містку. Надія стала навшпиньки і понад голови людей подивилась крізь вікно: поїзд поминув якусь річку і йшов по невисохлій ще від весняної поводі драговині. І вона радісно подумала про те, що Григорій вже встиг добігти до лісу і тепер перебуває десь за річкою і драговиною...
Присгава поклали на лаву. Людей вигнали з купе. Між пасажирами знайшовся якийсь старенький, певно, сільський фельдшер. Він намацував у пристава пульс. Далі повернувся до проходу, звідки заглядав до купе натовп, і промовив:
— Їх благородіє мертвий...
І потім, ідучи з купе, глянув у вічі Надії, їй здалося, що крізь густі вії і навислі брови його очі вітали її.
 
Минали дні. Марина не знаходила в собі сили зібрати думки й написати хоч одного листа Коцюбинському на Капрі. І від нього давно не одержувала. Вона проплакала кілька днів і не ходила на роботу до статбюро. Ніхто не знав, що ж робити... Коли б був Михайло Михайлович, він би порадив що-небудь. Але він досі навіть не знає про останні події, що раптом зробили її життя таким важким і безвихідним...
І коли, нарешті, примусила себе сісти, щоб написати йому бодай коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша. Лист був від нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрі.
«Моя люба. Буду описувати тобі чудеса, що їх тут часто зустрічаю. В прямовисних кам'яних стінах острова море наробило чимало прекрасних печер, гротів. Перший, що я відвідав,— срібний грот. Вхід до нього такий малий, що довелося лягти на дно човна і тільки тоді ледве пролізли ми туди. Вода в гроті ніжнозеленого кольору, така прозора, що світить вогнями. Та коли тільки махнути веслом або зачепити рукою, слід від руху стає незвичайно блакитним, а краї хвилі — ніжнорожевими. Сполучення цих яскравих і цілком визначених кольорів так вражає, що важко пойняти віри в подібне диво. Коли занурити в воду весло або руки — вони стають срібними, звідки і назва гроту. Другий грот — блакитний. Це величезна зала з блакитними стінами і блакитною водою, яка, коли рухаєшся, грає блакитними вогнями. Для того, щоб мати уявлення, відтвори в своїй уяві найяскравіші,

читати