Завантажити

5
Наступного дня, близько другої години, до «Гори» хвацько підкотили три іномарки. З темно-сірого джипу Євгена вивантажилися він сам та двоє його друзів. “Вольво” бурякового кольору вміщало в себе кузину Ліду та її подружку Аню — ту саму, на яку Гєник накинув оком. І, нарешті, з супермодного “фольксвагена-жука” ніжно-голубого кольору вийшла Вікторія зі своїм хлопцем. Стегна Віки обтягували срібно-сірі, художньо подерті в найнесподіваніших місцях, джинси, в пупі виблискував синій камінець, а на крихитній жовтій маєчці, що закінчувалася відразу за грудями, красувався напис “Kiss my ass”1. Вочевидь, до цього дійства запрошувалися усі охочі. Яна замислилася про те, що було б, якби цей заклик з’явився там, де йому місце.
Виглядало на те, що нічого.
Євген був єдиним, хто зупинився, аби привітатися з сестрою. Решта гостей пропливли повз Яну, що стояла на порозі, так, ніби вона була прозорою. Сестричка Віка, щоправда, кинула в Янин бік “одоробало” — небачений вияв царської уваги. Хлопець Вікторії, вкрай схожий на змученого дітьми коника — нервовий, натягнутий, мов струна, з величезними сумними очима на видовженому обличчі — болісно смикнувся, почувши беззаперечне свідоцтво доброго виховання коханої, але промовчав.
Друзі Гєника, схоже, вирішили, що Яна — то обслуга, і не стали утруднювати себе привітаннями. Що ж, воно й на краще, подумала дівчина. Менше клопоту.
Уся компанія виглядала чи то сонною, чи з похмілля — уся, крім Гєника. Ліда навіть не спромоглася нафарбуватися, що було для неї заледве не кримінальним злочином. Зате вона щедро надушилася, і від її парфумів у Яни залоскотало в носі. Дівчина голосно чхнула — так, що Аня, яка йшла останньою, здригнулася від несподіванки і закричала:
— Ну ти, убога, хоч би вбік відійшла!
— Анно, стули писок, — негайно відреагував Євген. — Якби ви з Лідою не купалися в тих своїх ароматах, то й люди б не чхали!
—Не розумію, чому ти її захищаєш, цю свою... економку?—Аніни губенята ображено затремтіли, в блакитних, вміло підфарбованих очах закипіли злі сльози. Та на Гєника це не подіяло—як справжній юрист, він лишився відстороненим і спокійним.
—Яна—не економка. Вона моя сестра. Двоюрідна. Гей, усі невтаємничені—знайомтеся!
Німій сцені, що запала після зізнання Євгена, позаздрив би будь-який постановник “Ревізора”. Тиша загусала в повітрі добру хвилину. Усі без винятку, включно з кузинами, витріщалися на Яну так, ніби вона була, щонайменше, гуманоїдом. Першим отямився друг Гєника, патлате пихате непорозуміння в шортах кольору хакі, з яких стирчали тоненькі, мов у чаплі, волохаті ноженята, та чорній футболці з білим вишкіром “Веселого Роджера” на куріпчиних грудях.
—Ні фіга собі! Оце нещастя—твоя кузина?!
—Антоне, мені дуже кортить набити комусь морду,—відгукнувся Гєник, помалу втрачаючи свою незворушність.—І якщо бити Аню я не можу, бо вона—жінка, то ти, не дивлячись на твоє сумнівне шмаття, точно не баба. І навіть не гей. Можеш дістати за неповагу до мене і до Яни.
—А що я такого зробила?—обурилася Аня, махаючи віями, котрі—нахились вона трохи нижче—цілком могли б правити за доброго віника.
—Перепрошую,—пробурмотів Антон, розгледівши на вилицях Євгена набряклі від гінву жовна.—Я не мав на гадці нічого поганого.
Після цих більш ніж сумнівних вибачень уся гоп-компанія рушила на кухню з ентузіазмом п’яних слонів, що ціле літо чекали водопою. Та й шуму від гостей було не менше. Вони галасували, перекрикували одне одного, хапали пиво так, неначе точно знали, що саме ця пляшка стане останньою в їньому житті, змітали з таць нарізані Яною бутерброди, навіть не помивши руки з дороги… Дивлячись на все це, дівчина лише головою хитала.
—Тільки подумати, а я ще була палкою противницею теорії Дарвіна. Хоча, може, той екземпляр, що став нашим пращуром, добропорядні мавпи вигнали зі граї за негідну поведінку.
—Невже все так погано?—пролунав за спиною в Яни чийсь голос. Вона озирнулася. Ага, це другий приятель Гєника, приємний блондин. Як же його звуть?
—Дмитро, до ваших послуг,—хлопець, здається, прочитав її думки.
—Прекрасно. Якщо ви до моїх послуг, допоможіть впоратися з посудом. Бо доки мої сестри удають, що я—скляна, на їхню допомогу дарма й сподіватися.
—А ви їх любите?—Дмитро зі вправністю еквілібриста підхопив стос брудних, складених одна на одну тарілок, і поніс їх на кухню. Подібний стос, хіба що трохи менший, несла і Яна.
—Кого?—видихнула вона, звільнившись від тарілок. Увімкнула воду, щоби набралася повна мийка, плеснула туди якоїсь піністої рідини для очищення посуду, і натягнула довгі, ледь не до ліктя, гумові рукавички. Хоч тут могла порозкошувати, бережучи шкіру на руках.—Кузин своїх, чи що?
—Так.
—Ні, не люблю.
—Чому?!—щиро здивувався Дмитро.
Яна глянула на нього з-під лоба. Таке питає, і не видно, щоб жартома. Золота молодь, трясця. Королі життя. Як йому пояснити, що таке гідність та

читати