Завантажити

самоповага?
—Ну, головно, тому, що вони чарівні, чуйні, виховані дівчата, альтруїстки з великим серцем, котре болить чужим болем, як своїм. Підходить така відповідь? Чи краще пояснити, мов для школяриків, що я не зношу, коли мене називають одоробалом?
—Ви так говорите,—захопився юнак, витираючи вже вимитий Яною посуд.
—Як?
—Як по-писаному.
—Ну то що ж ви хочете… noblesse oblige2.
—Що, пробачте?
—Нічого. Забудьте. Я—бібліотекар.
—А, ну тоді це все пояснює,—промовив Дмитро таким тоном, ніби хотів сказати: “Ще зовсім молода—а вже каліка”.—Багато читаєте?
—Так. Здебільшого—книги з етикету.
Тонкого натяку юнак не зрозумів.
—Дивно це все-таки...
—Що саме?
—Що у такого брата, як Євген, така сестра.
—Я вже люблю вас ледь не більше, аніж кузин,—сухо проголосила Яна.—Бажаєте ще якось мене принизити, чи на цьому закінчимо обмін люб’язностями?..
—Я вас скривдив?—розгубився Дмитро.
—Ну що ви! Я від утіхи просто сама не своя! Так приємно, коли на тебе дивляться, мов на ярмаркового виродка! Це так надихає! Підтримує самооцінку, знаєте. У вас ще щось?
—Даруйте,—Дмитро покаянно схилив голову. Пшеничний чуб упав йому на лоба.—Я вічно ляпну щось не те. Ви не дивуйтеся, зі мною це весь час трапляється. Але я не хотів вас образити. І ніякий ви не виродок, не кажіть так про себе. Що мені зробити, аби ви посміхнулися?
Яна домила останню тарілку, помилувалася на свою роботу, і лише потім уважно глянула на Дмитра. Що ж… непогано. Вельми симпатичний хлопець. Очі сірі, обличчя щире, відкрите, вбраний зі смаком. Високий, але не занадто, підтягнутий, та не настільки, аби здаватися худим, як той таки Антон, чи Вікин залицяльник... Коротше кажучи, надто гарний, аби бути правдою для неї.
—Спробуйте дати мені спокій.
Дмитро недбало пересмикнув плечем—під його футболкою, ординарною сірою, без усяких провокаційних написів, заходили ходуном вражаючі м’язи. Явно зі спортзалу не вилазить, подумки фиркнула Яна, і тут-таки обсмикнула сама себе. Якщо й так, законом це не заборонено. А тебе, красуне, це взагалі не обходить. Що ти там казала Гєнику? Не будь, як сестри? Так отож.
—Ви певні, що хочете від мене саме цього?—Дмитро вже не просто промовляв до Яни чи шепотів—він туркотів, як закоханий голуб.
—Авжеж. І це єдине, на що ви нездатні?
—Заради вас я здатен на все. Ще побачимося,—хлопець вийшов, поляскуючи себе по кишенях джинсів—явно шукав цигарки. Знайомий жест, Євген завжди так робить. Яна ще якусь мить дивилася услід Дмитрові, а потім зітхнула і заходилася лагодити чергову зміну страв. Легкі закуски, так, Гєнику? Вовки-вегетаріанці. Згадка про вовків воскресила в пам’яті учорашню пригоду, і Яна зненацька пошкодувала, що Ігор не тут, не з нею. Звісно, за неї заступається брат, як завжди, але це—інше. Це було б... якби було... так романтично!
Яна насупилася, зла сама на себе. Ось він, згубний вплив свіжого повітря, необмеженого доступу до книжок та очей кольору кави мокко. Такі дурниці вигадуються—і на голову не натягнеш. Ліпше ще раз пильно глянути на себе в дзеркало, забути все, що Ігор, як вихована людина, молов про її красу, і повернутися до тями.
До тями Яну повернуло репетування Вікторї. Кузина на всю силу легень вимагала диєтичного печива і надлегкого маргарину на канапки з житнього хлібу. Яна зловтішно хмикнула і почала ретельно мастити скибочки батону чистісіньким вершковим маслом.


1 Поцілуйте мене в задницю (англ.)
2 Становище зобов’язує (фран.)
---------------

------------------------------------------------------------

---------------

------------------------------------------------------------

читати