у минуле, необхідний сканер, а його показники виявилися для мене недосяжними.
— Ви що, не здатні відрізнити минуле від сьогодення просто за одягом та поведінкою людей, зовнішніми ознаками ландшафтів, спорудами, сміттям, урешті-решт? — знову запитав майор.
— Звісно, здатен, але, по-перше, немає гарантії, що вам не підсовують інсценізації, а по-друге, є місця, наприклад, печери, що й у наш час мають вигляд, як і багато років тому. Перехід із одного часу в інший об’єктивно може зафіксувати лише сканер.
— Нехай так. Отже, сканер зафіксував чиїсь переходи в минуле? — не даючи Дєнісову часу на розмірковування, поставив наступне запитання полковник.
— Так, зафіксував.
— Чиї? У якому місці? — полковнику було нелегко вдавати цілковитий спокій.
— Чи не того ж таки Аскольда Четвертинського, часом, у Києві?! — різко запитав майор.
— Остаточно ми в ЦІКу, принаймні доки я там працював, цього не з’ясували.
— Ви щось не договорюєте, Дєнісов, — зітхнув полковник Вовк.
— Гаразд, а навіщо тоді вам взагалі знадобився контакт із Четвертинським? — продовжив ставити запитання майор Трохимчук.
— Саме через припущення щодо його подорожей у минуле, — пояснив цекіст.
— Лише припущення? — втомлено зітхнув полковник.
— Шефе, коли Сашко, даруйте, пан Дєнісов, прикидається, що не відає, чи сам бував у минулому, звідкіля ж йому знати про Четвертинського? — зіронізував майор. — Олександре, чому ви не хочете бути з нами відвертим?
— Я викладаю тільки факти, або, принаймні, обґрунтовані припущення. Це, на мою думку, і є ефективною співпрацею. Якщо я пропонуватиму вам пустопорожні фантазії, то ви самі не захочете мати зі мною справи.
— Ач, як завернув! — невесело всміхнувся Вовк. — Одне слово — психотехнолог. Отже, ви, пане політичний біженець Олександре Дєнісов, із нами торгуєтеся. Я так розумію, що ви непокоїтеся своєю подальшою долею й тому якусь інформацію до часу притримуєте. Це стандартна поведінка людини в таких випадках. Вас можна зрозуміти. Але! Пам’ятайте, що мені коштувало величезних зусиль домогтися позитивного рішення щодо вас на найвищому рівні. Обґрунтовувати доцільність цього кроку дедалі складніше.
— А мені здається, що вашому новому приятелеві Анатолієві Черняку, який, до речі, консультує Четвертинського та його друзів, ви розповіли дещо більше, ніж нам, — сказав майор.
— З Анатолієм Миколайовичем ми переважно вели філософські розмови про незбагненну дивовижність існування часопростору.
— Як добре ви вже вивчили українську мову, Олександре, — майже щиро здивувався майор.
— Вчителі в мене хороші, — озвався екс-цекіст.
— Ви перебільшуєте, — полковник Вовк наївно прийняв цей комплімент на їхній із майором рахунок.
— Я маю на увазі не вас, а професора Анатолія Черняка, спілкування з яким ви мене так