* * *

фужер із провінціями:…

п’є жовтозора осінь…

на бджолі сніжинки.

вона не бачить,

тому летить.

ось тобі морозяні квіти –

лети збирати морози!...

як тільки зійдуть чарки зорепадів,

як тільки повернуться

древні

додому

листи…

 

P.S. північ іде із місяцекосою: скоро жнива…

ти ще жива, філософіє осені,

ти ще жива?

 

* * *

Замісили сорочку…

Підійшла, побіліла…

З неба пір’я летіло, прилипало до спини...

Замісили сорочку

І наліплять із неї кишень

Із начинкою млосних вишнево-вечірніх пови дел…

Ніби світить ліхтар,

а душі через усміх не видно,

і з-за щирості теж…

Непроглядна оскільки імла.

Динамічні аскети

Вдягнули

Сліпі

Дзеркала.

Точка відліку скривджено-крихко

Окреслена білим.

 

P.S. Замісили сорочку,

Наліпили із неї кишень…

Рана, вишита гладдю,

Давно під сорочкою тліла.

 

 

ХОЛОД

 

Зашпори блискавиць в небо зайшли

і світиться вже десь розлита синька.

Скавулінням наповнений графин повітря,

приблукалий до рук

обрука влених дрантям вітрів…

Осколок сирени щось млосно

сказати хотів…

Несказане слово склянисто вп’ялося

у голос…

 

…Вдягнувши плаща, поспішаєш…

Немов крізь роки,

ти, зважившись, знов набираєш

отой бірюзовий номер

І дзвониш калюжам –

у відповідь довгі гудки ..…

 

 

* * *

Сьогодні вечір пахне крейдою і пеленою зим,

А в небо із землі зростають списи холоду.

І захід кипить вапняно – візьму в цеберко

ранок побілити.

 

Обценьки часу виймають цвяшки зір

І ті ховаються в кудлаті мушлі диму…

А все-таки я йтиму, йтиму…йтиму…

 

Мій плащ такий тонкий і металевий, як мороз,

І вже на віях вікон тане стронцій.

Чекаю хмару ту, що пройде повз

З колодою дощу у срібнім оці.

 

 

СТАРИЙ І НЕБО

У вибухи пірнаючи небесні

Біжить дитина, котить срібний возик.

Везе у нім морозяні черешні, бурульки,

А навколо – хмари-кози.

 

У лабіринті зморщок час змарніло

Плететься, обпираючись на костур,

І стежить за дитиною так біло!

А серце, наче падає із мо сту.

 

«Біжи, біжи так високо і синьо,

Вези черешні, мо’ поспіють ще…»

Дзвенять цеберка, грають клавесини

І доять кіз…. А спомини – ДО-ЩЕМ-У..

 

Вже й сонце слід взяло, пішло за поле,

Чи то перевертається блакить?

І хмари там… Я трохи ще посто ю.

І хмари тут…. Летіть собі, летіть…

 

 

РАНОК

 

Блакитний трамвай

наповнений яблуками облич…

Трамвай із молочними скельцями,

в туманній перуці

перевозить цеберка наповнені вщерть

залізними погашеними зірочками…

 

Аж тут дощ на зустріч –

блискавку на куртці своїй застебнув! –

Із неба погребом запахло…

 

* * *

Твої зашифровані погляди,

зацифровані пережитки,

і небо у формулі

поділене не дощ.

В твоїй душі незтоптані калюжі.

Синуси снігу химерно пливуть у вікні,

Сонна артерія з тебе впадає в дорогу.

І їде по тій дорозі відьмаччя

так схоже на сіно,

І голку везе, яку так і не знайде місяць.

 

 

ХВОРОБА

 

Залізні ґратки хвороби…

Крізь них ще видніються соки висі,

сивий наліт польотів,

тромби птахів по небесних судинах…

А за спиною крила уфарбовані у білу стіну,

А горло заліплене пластиліном

не сказаних слів.

Ти знаєш більше ніж би хотів…

І пір’я з крил твоїх

скоро в подушках буде

На яких спатимуть

воскові ангели.

 

 

* * *

Опал сонця

в чаї.

Гасни, гасни

сагою попелу!

Вчасно…

Сонця опал —

той, що опав —

плюхкається в чашці

і лава на лавці,

вже й глеки повні,

і сонна плавальня скла віконна…

Зашторюєш очі від мороку слив,

і вікна… учора там місяць висів.

 

 

* * *

Довгасті сола виснених свічок

Давно уже на дно човнів осіли.

Човни собі морозяно рипіли.

Сугою виюшене часу скло

Викреслює щось снігом тепло-біле.

 

І усмішки прозорих немовлят

Ще те пляться в сиви льнях тих кульбабок…

Підозри зорям сипле сонцекрад…

 

* * *

Ідуть руйнарі поруділих вулиць,

де угору плетуться стеблами винограду

зухвалі незатиньковані тріщини,

й стіни вже от-от здіймуться

під вибухом оскаленого дощу!

 

А відстані між будинками тими,

як чарки, що до половини

наповнені осадом землі й туманом.

 

Отуманіло, захрумтіло

розплавлене скло у косах…

То старе пенсне іще торішнього дощу…

 

І в парасольці твоїй

ще зів’є гніздо собі вітер і…

Нестимеш вулицями

великий чорний тюльпан…

…І думатимуть, що

Несеш ти його на могилу

найдорожчу, найнепричетнішу

до цього

вкрадливого

міста.

 

Посади той тюльпан.

Хай росте

У протилежні боки дощу,

У різні дощі вулиць.

 

Тримай свої руки в кишенях димів,

Та не шукай в них нічого.

Лиш виплюнь монету, що ще от-от

І приіржавіє до язика.

 

 

* * *

Іду збирати ожину.

Вже й кошик ущерть повен.

Тліє ожина.

День розкраяний навпіл,

Наче яблуко кисло-солодке.

 

Оминаю тумани, що ходять

на ходулях.

Поспішаю додому, туди де хата

світиться місячними стінами і

дарує димовий букет небові.

 

Циліндри світла наздоганяють ходу…

…і лопаються краплі викресані

Кресалом призорої зорі.

 

Наздоганяю хату:

Вона зачекалась, і вирушила

На пошуки мене.

 

* * *

Великий сердитий птах осені зніс

Кубик Рубика

І висиджує білий колір

З якого повилюплюються

білі небесні квадратики,

І з яких потім складатимуть

твоє обличчя.

 

 

ПРЕДТЕЧА ДОЩУ

(фоносемантичне)

 

летить

ікосаедр

у який

ускліли

торішні морози

та він

буде завтра

а

зараз

сірий

великий

залізний

комар неба

тоненько

дзижчить

про багатоструння

 

трав

цеге ї

зоко лили

цеге льню

осені

 

медіана

сонячна

забурштинилась

у стільниках

хмаровища

 

оторопіли

цвяхарі зоряні

на іржавих

ґвинтових

сходах

вечора

позирають

на темно-синій діапазон

 

чекають

ПРЕДТЕЧУ ДОЩУ.

 

 

 

 

* * *

Сонячні вінця…

й от-от переллється зима…

Хоч сиві лисиці гніздяться на кожній сторінці.

У черепі часу щось цокає так крадькома,

А в небі, на обріях, хмар невагомі провінції.

 

Коли завмирає вогонь переходячи в сон,

І щось проповідують протяги зором марновані,

У сонячних вінцях чиєсь потапає весло,

І все завмирає й нічого… й ні слова, ні слова, ні…

 

 

* * *

Трясовиною неба їдуть побілені примхи сіна.

Стукає в льодяникову шибку синоптик

у синьому капюшоні.

Шпигує шипшина з-за суги туману.

В руці букет – одна меланхолія поникла.

Мереживо тчеться – десь там повіялось сонце.

У тамбурі сну ти проходиш крізь визрілі вікна.

 

P. S. Вже в попелі сну відчувається рух

акватинтовий.

СИНЯ ІМПРЕСІЯ

Квадратне повітря…

Над білим волоссям міраж.

Розхитані зуби зими

виривають вітри з корінням.

Як щастя на серці лаковане часом, що аж! –

Ти щось прошепочеш кубічно спрямованим

тіням.

 

А хрестики з неба, взалізнені в пил століть,

Сліпуче спадають і тануть так наче нізвідки…

Той день, як ніколи скляний,

непорушно стоїть.

А ми в тому склі намальовані краплями свідки.

 

Сховай ризи старості ти у валізу зими,

У крицю морозів, у світло щербатих вокзалів.

Про всі ті дороги, якими ще пройдемо ми

Сьогодні лункі ліхтарі темноті

розказали.

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Зухвалий вітер дивиться крізь літо…

І карлики жасминно-талих снів

У норах часу. Сріблом перерите

Безвидне небо… Все це теж мені?

 

Мільйони ос пісок парчею вкрили:

То сонця диск розрізав срібну мить.

І яблуня, напнувши свої крила,

Здається, що здійметься й полетить.

 

 

* * *

Глумливий мул небес сортує шпиці

В безмовищі кудлатого гілля.

Обрамлена цеглинами дoщи ця

Сховала сонця спілий капіляр.

 

Цей день дрібненький, схожий на амебу,

Повзе листочком, скрапує

і ти в

Абстракціях розкраяного неба

Де горобців сіріє лейтмотив.

ЗАСУСЛЯВСЯ ДОЩ

Засуслявся дощ, виринає у сонячний криз,

Майоліка літа спливає у немічні русла.

Ти станеш трахеєю тих заіржавілих міст,

Де пам´ять в пробірці безформенно-синьо загусла.

 

І вже патериця в твоїй онімілій руці…

Стоїш обпираючись, простір лускується хижо,

І дивишся ти на спішіння оті і оці,

А в цоколях часу шершаво куйовдяться миші.

 

А в тих, хто проходить –

за коміром сіється сніг,

А в гору поглянеш, -- то видко лиш те,

що, ген, вище!

Вже ранок лукаво дорогу тобі перебіг,

Вже час розгрібає твоє дощове попелище.

 

 

* * *

Мурашки сну ще бігають по спині.

Вікно… Затримай дихання у плин.

Чи піде сніг над сірим і над синім?

Зворотньо лічиш дощ: три, два, один…

 

Вже й крила випромінюють сюжети –

Морозно-плоский досконалий штрих.

Й запитує крихке вікно: невже ти

Злетіть не зможеш в обрії без них?

 

ЧАС МОЛІ

(ретрограма)

 

У тишу цю давно проникло «не»,

Грім атлас неба жмакає поволі.

Посоловіле тріснуте пенсне….

Прозорий шарфик барви крилець молі.

 

І рветься парасоля, наче птах,

Каркасами скрегоче про неволю.

Зависла нафталінова фата

Скупого сонця, млистого покрою…

 

Тумани совеня т в очах тримай,

А соловіння свят розкидай ми шам,

То може ще проїде той трамвай

І в нім до тебе заговорить тиша…

 

P.S. Заскли вікно туманом, щоб не пізно…

Щоб встигнути на пароплава снів.

Час молі в розґратованих валізах

Із білим капелюшком десь на дні.

 

 

* * *

Хтось чекає день,

Хтось чекає місяць,

Хтось – рік…

Тільки ж близько стіна землиста,

Тільки ж близько байдужий вітер оцей.

 

Ти б попрощався навіки,

Якби знав, що таке «навіки»…

В небо впадають ріки,

А початок беруть з очей.

 

Усміхнися незграбному щастю,

Обчепленому кульками надувними.

Чи ж немає вини тому,

Хто не знає, що ж то – вина?…

 

Якщо вдаль, то напевно,

Не з собою, а з ними,

з ними…

Якщо з ними,

То, певно, надовго,

То ж хутко лаштуй човна.

 

Ще лише насінині кленовій

Пеньки вже сняться кільчасті,

Але більше, все ж,

бачиться небо,

А в ньому – політ.

 

Невагомість…

Тому ти й дивився у небо

Так часто, так часто…

А у відповідь з нього

на тебе

зурочливо

лід.

 

 

* * *

Гравітацію голосу

грамофонного

послала

у конверті на згадку.

А поле широке, мов килим шорсткий

перекинеться ось-ось…

Вже крізь шкіру небес пропульсовує дощ

синюватий.

Здається, то осінь, то осінь, то осінь, то осінь…

 

І грім загримований

В сизім театрі туману,

Банально зіграв заяложений часом сюжет.

А поле широке…

ось –ось перевернеться,

Стане

тим голосом,

що долетів у конверті

уже…

 

 

РАНОК

 

А на обличчях вікон

збоку тінь.

У амфорі

кристалізуються

секунди.

Коли повстане небо із руїн,

Тоді відійдуть мрії-довгобуди.

 

У бричці їде вицвілий старий

Везе мозаїку дощів ожинову,

А поруч подорожній вітровій

Несе бриля, порослого сивинами.

 

Утерло сонце лоба рукавом,

Іде – риплять старі, як світ, протези.

А небо, мов побілене вапном,

Жбурляє на озерце зблиски леза…

 

По амфорі відбитки тих долонь,

Які до того в небо умочали.

Й спинився на порозі сивий сон,

У пригорщах тримаючи печалі.

 

 

* * *

Дівчинка у блакитній сукенці несе важке порохняве відро наповнене дощем із тих міст,

із тих ринв, що не проронили жодної сльози

за снігом.

Куди іде крізь амплітуду серцевих танень?

А над нею громіздкий іржавий маятник сонця,

І по всіх кишенях весни балети метеликів.

 

Велике бородате дерево бере із рук відро.

 

 

* * *

Крилаті аморфії ночі, отруєне небо,

І вигук у кожній квітці тобі на вухо.

Роздерте безглуздя тобі зазирає у ребра,

Твоя не освітлена частка лукаво

стікає

ув кухоль.

 

Черствіє вікно, як тоді, коли сірі морози…

Тож тільки мотуззя дощу завузловує вітру

пориви,

Роз’ятрює чашу, ти більше зникати не в змозі,

І вже, озирнувшись на вікна, розтоплюєш

сивість.

 

Шкварчить мерехтіння того кишенькового небі,

Де видно й не видно лише на одну половину…

Вже трави корінням лукаво вростають у ребра,

Отам, де ти погляд свій, злізши із місяця, кинув.

 

 

* * *

Чи вартий сніг того, щоб ти розтав?

Чи варта хмар – дощу скупа драбина.

У профілях розходяться міста,

І шириться безмежність безупину.

 

Буває так, що наче й не було

Того дощу, що плюхнувся з розгону

У чайну ложку днів. Бери весло,

Пливи у місяця мілку оскомину.

 

 

ЧОВЕН, ЯКИЙ ТОНЕ

 

Човен, обклеєний

аплікацією журавлів та листя,

ворушить плечима:

хоче на волю вирватися

з корінням.

У його вилицях — місяць.

На березі — миска з суницями.

Сниться…

Підводне гарчання в безкоридорну вічність

відлякує русалок неврасте-нічних.

О, ноче, темнішої думки від тебе немає!

І вже із води голова виринає…

То човен.

 

ЗВІЛЬНЕННЯ

(фоносемантичне)

 

Вовчкуватий примарник грає на віцелі.

Затамовують подих оскалені люце ркові сліди.

А з веранди старої

Зникли Вихід і Вхід,

Зникли вікна і двері,

Бо ж навіщо вони,

Як ніхто вже ніколи

Не увійде туди.

 

А зі слідів отих

Повилуплювалась

Втаєність куца,

Аж муари небес

Знепритомніли через

З’являння оце…

Тобі снились ліси

І тому ти у лісі проснувся,

І блукання твоє

Замкнулось

У синє безмовно-лукаве

Кільце.

 

І тебе обганяли

Дощів мургії.

Туманіли.

І музи чка тобі

ув обличчя

Свої напускала хустки .

Тільки струни, що тонко отак

і напружено так

Пришивали до чорного біле,

Ніби даль у флакона ховали,

Щоб ні оком,

ні духом,

ні скриком…крізь ніч навпаки…

(а ні торканням руки)

P.S.

Тобі снились ліси і тому ти проснувся у лісі,

Вже й нетрями слів схаменілих

Наповнена щільно твоя гортань.

Поглянь, он веранда небесна летить

і зірки шарудіють у стрісі.

Поглянь і побач,

пригадай,

озирнися,

розтань…

 

 

В ДОРОГУ ВПАДАЛО

 

Вулицями грає клавіцитеріум світла,

а якийсь перехожий спинився

і слухає без перасольки.

 

Електричний стовп фарфоровими чашечками

Вбирає світіння, запрошує на чай горобців.

…І більше нічого як очі заплющити…

 

Ліхтар у блокноті ще з того дитинства

Звідки світло дивне із неба в дорогу впадало.

 

 

* * *

Ґранчастий дощ…

Зірвалося з руки,

розсипалось на крихти…

Знову нині

абзаци трав у пам’яті

й роки

такі осінні, нескінченно сині.

 

 

* * *

Вже сніг проникає у безвість твоїх сновидінь…

І сходяться стіни, і більше нічого навсібіч.

Лиш неба осколок пригвинчений зорями в тінь.

У серці—земля, а за скельцем годинника—риба.

 

Ти знову побачиш як дихати важко траві,

Як сонце спливає порепане, глиняно-сиве…

Як падати буде — ти знову візьми й не злови,

І хай розсипаються будні тобі не властиві.

 

Як падати буде — зловити як слід не зумій.

І в древній криниці спливатимуть окуні крику.

І будуть писати тебе почерками дощів і завій,

І мощі твоїх сторінок проростуть на повіках.

 

 

* * *

Реактор сонця по дротах польотів,

Які проклали вирійні птахи,

Пливе повільно, плавлячи висоти,

З горіхів осипаючи гріхи…

 

Щодня чийсь погляд падає на стіни,

Зішкрібуючи смутки тих часів,

Коли ще з хмар трусилось тепле сіно

В колодязі холодних голосів.

 

Тримаєш сумку повну смутків білих,

Розграфлених, покреслених, німих.

Управлені у аркуші злетіли

Лелеки повні снігу, повні криг.

 

Реактор сонця по дротах польотів,

Які проклали вирійні птахи,

Пливе повільно, плавлячи висоти,

З горіхів осипаючи гріхи…

 

* * *

З жасмину вивітривсь туман,

Обніс тинами квітку синю,

Аж колір той немов розтав:

Вже й синій він наполовину.

 

А он, вгорі, екраноплан

Черпа небас бездонний опій.

З жасмину вивітривсь туман.

З жасмину вивітрився спокій.

читати