Завантажити

тин.

"Чого це світиться в світлиці? Певно, приїхали гості", — подумав Балабуха й одчинив тихенько двері.

З світлиці полився ясний світ, а з світом — густий дим од тютюну. В хаті висіли хмари диму, неначе стояв густий туман. На канапі сиділа Олеся з гітарою на колінах, а поруч з нею сидів близенько Сигізмунд Бонковський, з довгим цибуком в роті. Балабуха вглядів їх, як через густий туман, і тільки примітив свіже лице Олесі, неначе рожу, покриту газовою матерією, та велику кучеряву голову Бонковського. Балабуха не примітив, що одна рука Бонковського обгортала Олесин стан.

— Хто там? — крикнув Бонковський, придивляючись через хмари диму.

— Свої! — загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю. Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.

— Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? — крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.

Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.

Після виїзду Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії...

Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.

В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.

— Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були? — спитав Бонковський сміливо.

— Недалеко, — в Вільшаниці, — обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум'я.

— О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! — розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.

— Добрий був чоловік, — знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.

— Чи бачив же Онисію Степанівну? — спитала Олеся дрижачим голосом.

— Ні,— коротко одрубав Балабуха.

Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.

— Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця, — як крашанка! як писанка! як золото! — почав вихваляти Бонковський.

— Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені, — обізвалась Олеся.

— Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь, — обізвався трохи грубенько Балабуха.

"Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь", — подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільшаницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.

Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура — все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи півпоросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.

— Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександро Петровно, господиня! — хвалив Бонковський, уплітаючи порося.

— Пхе! — сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки. — Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!

— Я вам порекомендую; од нашого дідича одходить кухар; коли хочете, я скажу йому, щоб він до вас прийшов. Там, як що зготує, то тільки пальчики оближеш, — говорив він, уплітаючи печену курку після поросятини.

Балабуха тільки блиснув на Бонковського сердитими очима й мовчав.

Повечерявши, Бонковський без церемонії вхопив шапку, попрощався й поїхав додому. Килина поприбирала з стола. Балабуха смоктав люльку й мовчав; Олеся й собі мовчала.

— Ти на мене чогось сердишся? — спитала Олеся, поклавши чоловікові руку на плече.

Балабуха мовчав і дивився на стіну.

— Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!

Балабуха тяг люльку й мовчав.

— Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? — питала Олеся. Балабуха мовчав і курив.

— Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? — спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі. — Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.

Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.

—

читати