Завантажити

північне сяєво й виганяло й шпурляло од себе вгору ніби червоні й жовті хвилі. Дим шугав угору все вище та вище, ніби до самих хмар. Надворі був великий сухий та холодний осінній вітрюга. Вітер дмухав на багаття й розносив червоні іскри на воду. Іскри сипались на всі боки, ніби з мішків. Вітер крутив їх на всі боки й висипав у воду.

На невеличкій терасі стовплась людей сила, неначе в церкві на Великдень. Люде повилазили на павільйон й обсіли й обстали покрівлю. Хлопчики й діти повилазили на парапет й обсіли й обстали його од краю до краю. За парапетом уся гора була ніби обсипана людськими головами, бо люде лізли з Подолу вгору, неначе сарана.

Я насилу просунувся уперед, оглянувся назад. Над моєю головою ніби висів на небі Андріївський собор, ввесь червоний, ніби облитий калиновим соком або кров'ю. Чотири високі та тоненькі [бані] з колонками з чотирьох боків ясно виступали нарізно од середньої бані, неначе обтикані й обсипані калиною. А рядком через вулицю червоніли п'ять круглих бань Десятинної церкви, червоні, як жар, неначе залізні й розпечені на жарі, ніби аж пашіли вогнем, як і сама пожежа в гавані. Нижче по спуску високі на п'ять етажів здорові доми різко й ясно виступали з темряви один нижче другого з своїми то круглими, то шпичастими невеличкими баштами. Всі вони стояли червоні, неначе скелі з червоними визубнями й зазубнями.

Усі гори за домами, далі за ярком, уся гора Кисілівка над Подолом з церквою й кладовищем зверху — все це або червоніло, або чорніло, як запечена темно-червона кров. Щось було пекельне й фантастичне перед моїми очима і загалом — страшне. Здавалось, ніби сім апокаліпсичних янголів одразу вилили на Київ усі сім фіялів людського горя та пожежі та крові... Незабаром вітер дмухнув з півночі, ніби буря, й посипав, мов з мішка, іскри на межуючий з гаванню квартал, де скупчилась сама за себе біднота в убогих дерев'яних старезних домках та дворах, де стояли на квартирах звощики та знаходили собі притулок усякі захожі на заробітки в гавані селяни. Сіно в возовнях сухе, як перець, спахнуло в одну мить заразом. Вогонь обхопив цілий квартал. В дворах були загони худоби, зігнаної на продаж на заріз... Крики й ґвалтування піднялись, певно, до самого червоного неба...

В Дніпро одкидалось червоне, ніби криваве небо, червоніли ніби хмари, котрі впали й розстелені по землі серед чорної ночі... Мені несамохітьпригадалась Лиса гора над Дніпром нижче од Київа, повна вішальників, де кожний стунь землі зверху під шибеницями, певно, напоєний людською кров'ю й почервонів од людської крові, як почервоніли од страшної пожежі гори й Дніпро...

А вітер з-за Дніпра дмухав, мов навіжений, сухий та холодний, й роздмухував ту страшну пожежу все більше та дужче. Я кинув оком униз з гори на Поділ, що розстелявся глибоко нанизу, неначе в безодні. Усей Поділ був чорний та темний, неначе вкритий чорним оксамитом до самісінької пожежі. І в тій чорній темряві ніби висіли на повітрі різні електричні ліхтарі та червоніли осяяні світлом вікна в високих домах. Яке чудове чорне широке полотнище, усе неначе поцяцьковане, посипане й заткане ясними блискучими здоровими зірками, в вередливих чудернацьких, сливе фантастичних взорцях. Ні домів, ні церков, ні монастирів та вулиць — нічого не видко в темряві, неначе їх там і нема. Тихо-тихо! Тільки в тій чорній безодні ніби плавають в чорному повітрі скрізь по рівнині розсіяні й повішані ясні, білі, різкі, сливе соняшні огні та червонясті плями до самісінької смуги огню, жару й диму пожежі.

1910 року.1 октября.

читати